Главі 1 Ліс забирає

У нашому поселенні ніч ніколи не проходила тихо. Вона підповзала з лісу-холодна, густа, запахом мокрої кори. Дорослі зачиняли вікна та двері ще до заходу сонця, а діти вчилися не плакати в темряві. Я була старша за них усіх. Мені було шістнадцять, і це означало лише одне:я знала правила, але не вірила в них.

Дівчат забирали по одній. Завжди вночі. Завжди з будинків, де світло гасло раніше за інші. Їм було від дев’яти до п’ятнадцяти — ні більше, ні менше. Про це не говорили вголос, але всі рахували. Я рахувала теж.

Тієї ночі зникла Оля — дівчинка з будинку біля колодязя. Вона любила плести мотузки з сухої трави й казала, що колись утече з поселення. Її матір кричала до світанку, а ліс мовчав. Ліс завжди мовчав.

Я стояла біля вікна й дивилася на темну стіну дерев. Мені не було страшно так, як мало б бути. Страх жив у мені давно й тихо, як стара рана. Я боялася не монстрів. Я боялася того, що вони ще не приходили по мене. 

-Ти не повинна дивитися, — сказала бабуся, не обертаючись. Вона сиділа біля столу, спина рівна, руки складені, ніби перед судом.

Вони не приходять по шістнадцятирічних, — відповіла я. — Ти сама так казала.

Бабуся мовчала довше, ніж зазвичай. Коли вона підняла очі, у них не було страху — лише втома.

-Вони приходять не по тих, хто молодший, — сказала вона. — Вони приходять по тих, хто готовий.

-Слова повисли між нами, важкі, як сире повітря. Я зрозуміла: правила були не захистом. Вони були відбором.

За вікном щось поворухнулося. Не звук — тінь. Ліс наблизився ще на крок, і я відчула це шкірою. Бабуся підвелася, вперше за багато років повільно, ніби вага світу лежала на її плечах.

-Коли тобі виповнюється шістнадцять, — сказала вона, — вибір робить не ліс. Вибір робить кров.

Тієї ночі я вперше зрозуміла: якщо монстри прийдуть, я не ховатимусь. Бо вони йшли не забирати мене.

Вони шли повернути своє.