Глава 47

Коридор здається нескінченним. Мої підбори відбивають тривожний ритм по мармуровій підлозі, поки я майже біжу вперед, не помічаючи здивованих поглядів гостей. Їхні голоси до мене не доходять — у вухах шумить тільки одне ім’я, і від цього шуму неможливо втекти.

Щойно ми виходимо на вулицю, різкий зимовий вітер прорізає простір, обпікаючи щоки. Я мимоволі тремчу.

— Треба було взяти твоє пальто, — каже Макс, не зводячи з мене очей. — Чорт… — прослизає крізь зуби. — Ти геть змерзла.

Він діє швидко й різко, притягуючи мене до себе так, ніби боїться, що я ось-ось упаду чи розчинюся у повітрі. Одним рухом розстібає свій піджак і накриває ним мене, дозволяючи просунути руки всередину й обійняти його за спину.

І тільки коли мої пальці торкаються теплої тканини сорочки, я раптом розумію: він сам — без пальта.

Я вдихаю його запах — той самий фірмовий Armani, який упізнала ще в перший день. Аромат накочується хвилею, заповнюючи легені, заспокоюючи, витісняючи з них останки паніки. Я дозволяю теплу його тіла проникнути в саме серце, дозволяю сильним рукам, що огортають мене, пройти крізь захисні стіни, які я зводила всі ці тижні.

І вперше за довгий час мені здається, що я нарешті можу дихати.

Колись я щиро вірила, що Яр — моя друга половинка. Не тому, що між нами було щось справжнє… а тому, що мені подобалась сама ідея.

Проста, передбачувана реальність, де я живу заради когось, хто нібито важливий.

Де я потрібна.

Де моє місце визначене наперед, і не треба боятися вибору.

Макс трохи відхиляється, щоб краще мене роздивитися, і я підводжу голову у відповідь.

Над нами — темне, важке небо, сповнене вологою, грудневим холодом і ще не зірваною хуртовиною.

Ми стоїмо під ліхтарем, і тепле світло огортає його обличчя — м’які тіні й золотаві відблиски роблять

Максима небезпечно красивим.

До болю.

До запаморочення.

— Ти хотіла це зробити, щоб повернути його? — питає він нарешті, його голос глухий і обережний.

— Що? — я кліпаю, на мить навіть не розуміючи суті питання. Моє свідоме вперто відмовляється чіплятися хоч за щось, окрім того, як він зараз на мене дивиться.
Не сердито.
Не холодно.
Швидше… з тривогою. І турботою.

Це повинно мене заспокоїти?
Чи навпаки — лякає до кісток?

Макс робить короткий вдих і повторює вже чіткіше, твердіше:

— Я питаю: уся ця… афера.  Ти це робила, щоб повернути Яра?

Ах. От воно що.

— Що? Ні. Ніколи. — слова вириваються з мене миттєво, різко, так, ніби я задихаюсь. — Ти маєш знати: жодна частина мене ніколи цього не хотіла. Узагалі. Коли він мене кинув — це було, ніби… ніби з мене спали чари. Наче я вперше за багато років побачила реальність без прикрас. — Я просто… хотіла, щоб він пожалкував. Щоб хоч на секунду відчув, кого втратив.

Я відводжу погляд убік — на темні холодні вікна Кришталевої зали, що виростає над лівим берегом, мов мовчазна гора. Ліхтарі мерехтять у їхньому склі, але для мене цей вид сьогодні — лише фон для правди, яку я нарешті вимовляю.

— Я витратила стільки років, намагаючись зробити його життя зручнішим. Думала, що це мій обов’язок… плата за те, яким міг би бути наш спільний світ. Такий тихий, правильний, «правильніший», ніж я сама.
І знаєш… — я гірко всміхаюсь. — Думаю, він завжди знав, що я не для нього.
Але йому подобалося те, що я могла дати.
Тиша.
Зручність.
Комфорт.

Я роблю повільний вдих, збираючи себе докупи, й нарешті повертаюся до Макса.

Світло ліхтаря падає на його очі, і вони… світяться. Наче дивляться крізь мене — але не засуджують. Не відштовхують. Тільки споглядають.

— Ось і вся правда, Максе.

Повертаючись до Кришталевої зали, ми йдемо значно повільніше, ніж виходили. Наче кожен крок має підтвердити: так, ми повертаємося свідомо. Так, попри все сказане й пережите — ми разом.
Холод вечора ще тримається на нашій шкірі, а в голові досі звучать наші зізнання, не встигнувши остаточно осісти.

Макс не відпускає моєї руки. Навіть коли ми переступаємо поріг залу, де тепло, світло, сміх і дзвін бокалів знову зливаються в передсвятковий гул, його пальці залишаються сплетеними з моїми.
Не міцно, не владно — обережно.
Наче він тримає не руку, а рівновагу. І боїться, що варто відпустити хоч на секунду — я розтану між гостями.

Свято давно набрало обертів: столи виблискують від страв, люди сміються, музика пульсує в повітрі.
Схоже, ніби ніхто вже не згадує ні бійки, ні скандалу.
А може… просто всі роблять вигляд.

Ми повертаємося за свій великий круглий стіл, застелений бездоганною білою скатертиною. Перед нами — залишки вечері, яку я майже не відчула на смак, бо весь цей час ловила погляди Макса й вчилася дихати поруч із ним по-новому.

Я легенько торкаюся його коліна під столом — несміливо, майже невпевнено.
Він опускає погляд, помічає мій рух і м’яко накриває мою руку своєю.
Простий, тихий дотик. Те саме невимовне «я поруч».

І саме в цю мить повітря прорізає срібний дзвін — метал стукає об кришталевий фужер.
Гомін поступово стихає, і всі погляди спрямовуються вперед, де на сцену виходить Олександр Демченко.

— Тихіше, друзі! Тихіше! — усміхається Демченко, тримаючи в руках мікрофон, щойно позичений у діджея. Ще один рік позаду — рік роботи, викликів, перемог. І для мене велика честь бачити вас усіх тут — команду, яка допомагає нам вершити справедливість і будувати те, що ми колись лише мріяли створити.

Із залу здіймаються схвальні вигуки, хтось свистить, хтось піднімає бокал. Атмосфера раптом стає легшою, майже домашньою.

— Щороку я виходжу сюди і беру на себе почесну місію — привітати нашу велику сім’ю, — продовжує він. — І щороку нагадую, що роблю це замість мого партнера — бо Максим не фанат гучних промов і сценічного світла.