Глава 46

Я стою поруч із ним, та відчуття, ніби під ногами кришиться підлога, стає настільки чітким, що мені хочеться заплющити очі й затримати подих — бодай на секунду довше зберегти цю ілюзію безпеки.

— Ліза — моя колишня, — вимовляє Ярослав, і його напівзаплющені, скляні очі ледь фокусуються на мені чи на Максі.

Чорт… схоже, він пив із тієї миті, як не отримав підвищення.

Моє тіло кам’яніє під долонею Макса на талії, і, звісно ж, він — той, хто читає мої реакції точніше, ніж я сама — це одразу помічає. Він опускає погляд, вдивляючись у моє обличчя.

— Вона, мабуть, почала спати з тобою, щоб помститися мені, — продовжує Ярослав, слова сиплються з нього кислим, п'яним шипінням. — Так поводяться шльондри.

Моя голова різко повертається до нього.

— Чи ти з ним спала ще раніше, га? — він похитується, намагаючись встояти.

— Я не шльондра. І я не можу повірити, що ти… — слова рвуться, але горло задавлене соромом.

Хвиля холоду пробігає з голови до п’ят. Сором, жах, приниження — усе разом ріже по живому. Я опускаю очі, бо боюсь побачити Максову реакцію.

— Ярославе, це… — починаю тихо, бо сама не впізнаю свій голос. Він звучить ніби з далекої кімнати.

Макс відкриває рот — я майже впевнена, що зараз він скаже щось на мій захист.
Але його перебиває Ярослав,  аби тільки сказати останнє слово.

— Ти завжди була не більше ніж… порожнє місце, — випльовує він крізь зуби слово, яке не наважується вимовити вголос, але сенс від цього не менш огидний. — Знаєш… дивно, що ти справді думала, ніби можеш мені насолити, — ядовито сміючись, Ярослав обводить поглядом зал, шукаючи підтримки у когось зі «старих друзів», які звикли хихотіти з його жартів.

Але це не бар і не університетська тусовка. Це різдвяна вечірка престижної юридичної спільноти.

Ніхто не сміється. Погляди, що звернені до нас,— насторожені, спантеличені, тривожні.

— Ти… сміття, Лізо, — вимовляє він повільно, так, ніби смакує власну жорстокість. — Завжди ним була. Ти повинна була бути просто зручною дівчиною, з якою я сплю, коли мені треба. Але потім… — він криво посміхається, — ти виявилася корисною. Тягнула на собі побут, розгрібала мої справи, нагадувала, що і коли зробити. От я й тримав тебе поруч. Ну правда ж… — він нахиляє голову, говорячи трохи тихіше. — Навіщо мені наймати асистентку, якщо можна просто трахати дівчину і обіцятии, що одружуся, якщо вона робитиме для мене всю цю рутину?

Мене накриває крижана хвиля огиди й сорому.

До себе.

— Забирай її, чувак. Об’їдки з мого столу, — бурмоче він, знову хитаючись.

Після цих слів наче холод проходиться по підлозі, тонкою кригою стелиться між нами. І здається, я одна бачу, як цей мороз розповзається по залі.

— Що ти сказав? — голос Макса стає низьким, хрипким. Він повільно повертається до мого колишнього. Плечі напружені, кам’яні.

Ярослав самовдоволено кривиться:

— Я сказав, що можеш забрати мої об’їдки, бос. Але май на увазі: в ліжку вона — та ще колода. Навчити можна, але вражень нуль, — він переводить погляд з мене на Макса, розтягуючи слова так, щоб вони боліли. У шлунку у мене все підступно збурюється, і я ледь стримуюся, щоб не зомліти. — Хоча ти, мабуть, уже сам переконався, — додає він і гидко посміхається.

І тоді стається те, у що я ніколи в житті не повірила б, якби не бачила власними очима.

Макс повільно, з якоюсь страшною зосередженістю, відводить руку назад — і, не вагаючись ні секунди, з усією міццю, вдаряє Ярослава просто в щелепу.

Ярослав якимось дивом ще тримається на ногах, виглядає трохи тверезішим, ніж хвилину тому, а на його щелепі розростається багряна пляма — наслідок удару Макса.

— Не можу повірити, що ти влаштувала таку херню, Лізо. Ти ж  як дитина. Образилась — і побігла мститися, як малолітка, — його пальці тримаються за розбиту губу, і всередині мене наростає паніка.

Ярослав ніколи не був добрим. Так, він жодного разу не підняв на мене руку… але він прекрасно знав, як бити словами. Як принизити так, щоб я мовчала. Як тиснути, поки я не погоджусь поводитися саме так, як йому хочеться.

І зараз — той самий погляд. Те саме перекошене злістю обличчя. Та сама людина, яку я так довго не хотіла бачити справжньою.

— Ти облажався, — кажу я тихо. — Я людина, Яре. А ти ставишся до людей, як до власності. Наче вони тобі щось винні. Але… ніхто тобі не винен ані крихти.

Його пальці хапають мене за зап’ястя — так боляче, що з моїх губ виривається тоненький, задушений звук. У ньому змішано все: паніку, біль і той паралізуючий страх, який я намагаюсь приховати, але не можу.

— Ярослав, відпусти її, — чую позаду  голос. Олександра.

— Дядьку… — шипить Яр, обертаючись до нього.

— Я сказав: відпусти, — голос Демченка — не гучний, але твердий, як граніт.

— Ти навіть не уявляєш, що вона… — починає Ярослав, але Демченко обриває його так стрімко, що Яр клацає щелепою від несподіванки.

І я не збираюся брехати — я здивована. Дуже. Після всіх розповідей Ярослава я уявляла Демченка зовсім іншим. Але знову ж… усе, що Ярослав говорив про свого дядька, як і про будь-кого у своєму житті, виявилося брехнею.

— Я все чув, — каже Демченко майже спокійно, і від цих слів у залі настає густа тиша. — І скажу відверто: ти заслуговуєш гіршого, ніж те, що вона зробила з тобою.

— Вона зруйнувала мій шанс стати керівником філії! — видає Ярослав, голос зривається на дитяче скиглення. Так, ніби все його життя — це чужі провини, а не наслідки власних рішень.

— Ти ніколи б ним не став, Ярославе, — промовляє Демченко, і зал миттєво завмирає.

Навіть музика, яку тихенько крутить діджей, здається раптом тоншою, прозорішою, наче сама ховається від цієї правди.

— Що? — видихає Ярослав.

— Я сказав: ніколи. — Демченко робить крок ближче. — Не через Лізу. Через себе. Через свою лінь, зверхність і нездатність взяти відповідальність хоча б за одне рішення у власному житті.