Глава 44

Ліза

Гул голосів поступово провалюється в глухий дзвін у вухах.
Наче хтось натиснув «пауза» для всього світу — бо очі Яра раптом зустрічаються з моїми.

Чорт забирай… цей вираз шоку й нерозуміння на його обличчі — навіть більше, ніж я очікувала.
Саме те, що я уявляла у найважчі ночі після нашого розриву. Те, що мріяла побачити, коли думала, як він нарешті зрозуміє, кого втратив.

Його погляд рве мене навскрізь — але я витримую.
Більше того, піднімаю підборіддя, ніби кидаю виклик.

Та він переводить очі на Макса, який стоїть поруч, упевнено притримуючи мене за талію.

І обличчя Яра змінюється. Шок тане. Йому на зміну приходить чистий, неприкритий гнів.
Потім — невіра. А далі… Паніка. Справжня, жива, така, що проступає під шкірою, мов оголений нерв.

І, чорт побери… мені це подобається.
Мерзенна, заборонена, небезпечна насолода.
Саме той погляд, який я мріяла побачити роками.
Погляд чоловіка, котрий був певен, що може знецінити мене й піти, навіть не озирнувшись.

А тепер він бачить мене поруч із Максимом Корчинським — чоловіком, чиє схвалення для Яра важливіше, ніж він коли-небудь визнає. Чоловіком, якого він хотів вразити. Поруч із яким він точно не очікував побачити свою колишню.

Мене.

І я впиваюся в нього переможною, майже хижою усмішкою, дозволяючи цій миті статися. Поки вона не розчинилась у повітрі, не зникла, не перетворилась на черговий біль.

На те, щоб роздивитися картинку повністю, мені потрібно не більше тридцяти секунд.
За ці десять хвилин ми встигли обійти півзалу, перш ніж я зрозуміла: блондинка, що стоїть поруч із Яром, — знайома мені дівчина. Помічниця юриста, яка працювала разом із ним. Та сама, про яку він якось сказав: «вибухова та трохи надто ініціативна».

Вибухова. Трохи набридлива.
Але, як видно, не настільки, щоб не підходити йому в ролі супутниці на престижному святковому прийомі.

Припускаю, саме відсутність «зайвих вигинів» та консервативна сукня зробили її очевидною «переможницею».

Що ж… Переможницею стала саме вона — така собі фарфорова панянка у стриманій сукні, у порівнянні з моєю хаотичною, яскравою вогняною красунею.

Коли ми з Максом зупиняємось прямо перед Яром і… Мірою — так, її звуть клята Міра, як же символічно — я вдягаю своє улюблене «фальшиве» обличчя.

Те саме, яке використовую в магазині, коли заходить черговий самовпевнений тип, командує всім навколо, а потім намагається вибити знижку й мій номер.

М’які, трохи прищурені очі. Надуті губи у ввічливій усмішці. Спокійний, професійний вираз обличчя.

Я — чемна. Я — приємна у спілкуванні.

І якщо вже я лечу вниз — то хоч насолоджуся польотом.
Покажу їм усім, як повинна смакувати справжня, хрумка помста.

— О, Яре, — озивається Макс так, ніби щойно пригадав, що той існує. Його рука міцно лежить на моїй талії. Мені доводиться докласти всіх зусиль, аби не пирснути зі сміху — як від ненависного Ярославу прізвиська, так і від того, як демонстративно Макс його «не помічає». — Ледь не прогавив тебе. Радий, що зміг прийти. З прийдешніми святами.

Його голос звучить тепло, майже дружньо — але під цією грубою награною ввічливостію ховається відверте роздратування. Я раптом усвідомлюю: Ярослав і справді йому не подобається.
Він не помилявся, коли казав мені про це раніше.

Ярослав незграбно потискає Максові руку. Його погляд смикається: на мене, на Макса, знову на мене… І в тих очах — розгубленість. І щось дуже схоже на… образу.

— Знайомся,  Яре, це моя неймовірна наречена, Єлизавета, — каже Макс, нахиляючись до мене.

Наречена?  Оце новина. І як же мені це подобається. Занадто сильно.

І тут, на цій вечірці, де я колись мріяла стояти поруч із Яром, доводячи, що щось для нього значу, — на цій вечірці Макс робить щось значно важливіше.

Він робить нас нами.

Очі Ярослава ледь помітно розширюються.
Той мікрорух, який можна розгледіти тільки тоді, коли ти чотири роки намагалася читати кожну емоцію чоловіка, щоб вирішити — боротися з нею чи прийняти.

Стільки днів було витрачено на те, щоб виправляти те, чого я не ламала.

Кришталева зала така ж чарівна, як я колись собі уявляла. Пахне святом, шампанське ллється рікою, столи ламаються від вишуканих страв. Але справжня розкіш цього вечора — провести його з Максимом.

Він уважний, як завжди, коли ми разом. Втягує мене в розмови так легко, так невимушено, що я ні на мить не почуваюся зайвою. Представляє всім навколо як свою наречену Єлизавету — і від цих слів мої коліна ледве не підкошуються.

Іноді він нахиляється ближче й шепоче мені на вухо кумедні деталі про гостей — хто з ким зустрічається, хто кому підклав свиню, хто насправді терпіти не може свого начальника.
Його тихі коментарі змушують мене стримувати сміх, і від цього між нами тягнеться тепла, ніжна ниточка змови.

Ця ніч — досконалість.

Зовні — свято. Усередині — щось значно більше.

І поки я стою поруч із Максом, слухаю його оксамитовий голос і ловлю кожен дотик,— у мене вперше за довгий час з’являється відчуття, що я… на своєму місці.

І коли ложечка дзвінко торкається кришталевого фужера з шампанським, а офіціанти розходяться залом із підносами, стежачи, щоб у кожного в руках був наповнений келих для тосту, — ми всі зупиняємося й одночасно переводимо погляд на Олександра Демченка, дядька Ярослава.

Співзасновник «Еквіті Груп», людина, з якої почалася вся ця історія понад десять років тому.
Олександр Демченко стоїть у центрі Кришталевого залу, осяяний теплим світлом люстр, і посміхається так, що навіть найстриманіші працівники мимоволі розм’якшують у погляді.

Він піднімає келих — і в залі моментально стихає гомін.

— Дякую всім, що прийшли! — починає він, оглядаючи присутніх із щирою гордістю. — Щороку наша команда росте, і кожного разу цей вечір стає справжнім святом. Мені надзвичайно приємно бачити всіх вас — людей, які допомогли нам із Максимом збудувати нашу спільну мрію. Сподіваюся, ви проживете цей передсвятковий сезон так само натхненно, як працювали увесь рік.