Глава 43

Максим

Вестибюль сяє по-святковому, коли ми заходимо всередину: тепле світло відблискує на мармурі, ялинкові прикраси мерехтять, ніби дихають у такт музиці, що ледь чується здалеку.

Швейцар чемно приймає наші пальта й жестом запрошує рухатися далі — до широких сходів.

Ми йдемо довгим холом, і я ненав’язливо, але наполегливо відтискаю Лізу до стіни в затишному кутку.

— Ти виглядаєш просто неймовірно, — шепочу їй у вухо, нахиляючись так близько, що мої губи ледве ковзають по ніжній шкірі її шиї.

Руки відриваються від холодної металевої панелі, ковзають до її стегон, упевнено охоплюють їх. Повільно рухаюся вище — по талії, до ліній грудей, відчуваючи, як її дихання збивається, перш ніж мої пальці занурюються в її волосся.

Нахиляю її голову назад, змушуючи подивитися на мене.

— Не роби так, ти зіпсуєш мені зачіску, — усміхається вона, але це не та її усмішка. Інша. Та, за якою ховається тривога й ледь стримана паніка.

Через що вона так нервує?

У голові одразу спливає наша розмова про сукню — про її страх не відповідати очікуванням, не вписатися в той образ, який, як їй здається, я хочу бачити.

Якщо я коли-небудь зустріну її колишнього—цього самовдоволеного бовдура,—я із задоволенням прикрашу його обличчя синцем. За те, що зламав їй віру в себе. За те, що змусив її соромитися того, чим вона є насправді: неймовірною, щирою, сильною жінкою.
Він — ідіот, що відштовхнув таке дивовижне, створене для любові створіння.
На щастя, я не ідіот  і вчасно отямився і не дозволив собі її втратити.

— Добре, — кажу я і м’яко торкаюся її губ.

— Добре? — Між її бровами з’являється тривожна складочка, і я одразу цілу її туди.
Чорт, як же мені подобається ця складочка.
Сподіваюся, з роками вона стане помітнішою, щоби я міг цілувати її щодня, щоранку, щовечора.

Якби міг, я би поцілував кожну крихту її сорому й невпевненості.

Правда в тому, що все це між нами починалося як легковажна авантюра, але переросло…
У дещо значно більше. Набагато більше.

— Максе, я боюся… — починає вона. — Всі ці люди... чи приймуть вони мене?

— Облиш,  це лише ярмарок марнославства. Тут немає нічого справжнього. Лише гонитва з статусом і вихваляння один перед одним, — кажу я  різко.

Її погляд опускається, і в ньому змішується паніка й така відкрита ніжність, що мене трохи вибиває з колії.

Я торкаюся її губ коротким, упевненим поцілунком. Вечір тільки починається.

Ми жодного разу не згадували тих часів, коли вона працювала моєю асистенткою, зокрема того, що вона мене обдурила. Та впевнени, ця ситуація досі не дає їй спокою. Навряд чи вона до кінця впевнена, що пробачив її і ніколи не згадуватиму те, що було колись. Сьогодні я планую довести їй, що  не збираюся відпускати її — хоч би що не трапилося надалі. Впевнений, нічого не зможе вибити грунт під ногами нашого кохання. Принаймні, я в цьому впевнений стовідсотково.

Хочу, щоб вона побачила: я поруч не тому, що мені потрібна «асистентка» чи гарна картинка. А тому що мені потрібна вона.

— Ми на місці, Лізо, — кажу тихо, коли минаємо останню сходинку.

Вона дивиться на мене так, наче там, за дверима, не вечірка року, а судилище.

Двері розсуваються. І вся зала — з її кришталем, сяйвом, людьми в дорогих костюмах — обертається в наш бік.

Замість нахабного сміху, яким би зазвичай зустрів такі погляди, з мене виривається лише коротке тихе видихання. Я кладу долоню на її талію — обережно, неначе боюся злякати.

Це моя жінка. Так, вона збрехала. Так, я поводився як останній виродок. І так, вона мріяла про цю вечірку зовсім не з тієї причини, якої хотів би я. Але тепер я знаю одне:ніколи в житті я не зроблю їй боляче.

Бо я знаю — до самої глибини душі знаю, — все, що важливо для мене — важливо для неї.
У цьому є щось таке… до сліз прекрасне. І водночас — нестерпно трагічне.

Я ковзаю поглядом по залі, поки ми ідемо крізь натовп, упевнено усміхаючись і киваючи знайомим. Моя  рука лежить на її талії —  відкрито, без жодної спроби сховати.

Вона — ніби коштовність, яку я не приховую, а навпаки, тримаю поруч, показуючи всім.

Чорт забирай! Я ледь все не зіпсував. Чомусь саме зараз це відчувається надто гостро.

Кожна клітина в мені хоче відмотати час назад. Вчинити інакше. Не казати тих жахливих слів, які злетіли з мого язика і так боляче ранили її. 

Це могло бути так до біса просто.

Але вже нічого не виправити. Зрештою я  пишаюся, що така жінка, як Ліза обрала мене і я неймовірно щасливий, що вона змогла мене пробачити.

Сьогодні вона буде сяяти. І я їй в цьому допоможу.

І тут — наче все зупиняється. Повітря перестає рухатися. Музика ніби тоне під водою.

Бо очі Ярослава Наливайка перетинаються з поглядом Лізи.
І, чорт забирай… те, що відбивається в його погляді — саме те, чого вона колись хотіла.
Шок. Розгубленість. Справжнє, не прикрите нічим здивування.

Потім він переводить погляд на мене. І все змінюється. Обличчя Наливайка перекошує чистий гнів, недовіра… а тоді — паніка.
Паніка така відверта, що мене пробиває струмом.

І хай це жорстоко, хай це мерзенно — але мені подобається це бачити.

Гадаю, саме на це сподівалася Ліза, коли придумувала свою дурну помсту.

Цей погляд мав з’явитися в ту мить, коли він нарешті зрозуміє: жінка, яку він зрадив, використав і кинув, тепер стоїть поруч із чоловіком, якого він усе життя намагався вразити.

Це буде її тріумф. Вона на нього заслужила.

Зустрівшись із Яром поглядом, Ліза повільно відкидає волосся назад — воно ще трохи скуйовджене від того, як запустив в нього пальці, поки ми йшли сюди.

Я дивлюся на неї зверху вниз, із тією теплою, м’якою усмішкою, якою  рідко ділюся з кимось. Вона відповідаю мені тим самим.

Вона отримає свою помсту.