Глава 42

Ліза

Після того як двері за Максом зачинилися, я ще кілька секунд стою нерухомо, наче мене прибило до підлоги. Намагаюся зібрати докупи розхристані думки.

Різдвяна вечірка. Кришталева зала.
Ми — разом.

Ще рік тому я б розсміялася з такої фантазії. А сьогодні… сьогодні всередині тріпоче щось крихке, тремтливе, спрагле надії — хоч поруч із ним і досі сидить згорнутий у клубок страх.

Я заходжу до кімнати, відчиняю шафу й спираюся спиною на холодну стіну.
Перед очима — ряд звичайного, повсякденного одягу, який ну зовсім не пасує до події року.

І тоді всередині щось тихо клацає.

Є ж інша сукня. Та, яку я так старанно намагалася забути. Та, яку купила для зовсім іншого вечора… і для зовсім іншого чоловіка.

Пальці самі тягнуться до знайомої тканини — м’якої, холодної, ще нової на дотик. І раптом у горлі підіймається клубок — густий, важкий, із присмаком сорому й жалю.

Ця сукня була частиною мого плану помсти. Символом приниження, яке я тоді носила всередині.
Мрією про картинку, яку я так хотіла показати Ярові… щоби хоч раз відчути себе переможницею.

А тепер вона висить переді мною, мов докірлива пам'ятка про те, як далеко я тоді відійшла від справжньої себе.

Я роблю довгий, тремкий видих — і все ж знімаю її з вішалки. Обережно, майже побожно, ніби боюся обпектися.

І, чесно кажучи, саме так і почуваюся: дотик тканини вдаряє по мені одночасно болем і ніжністю…провиною й ностальгією.

Сукня прекрасна. І я хотіла б одягнути її саме сьогодні. Сьогодні — не заради помсти, не щоб довести комусь свою цінність. Але навіть один погляд на неї нагадує мені: я справді накоїла чимало дурниць.
Чимало болю — собі, йому… нам обом.

Коли тканина нарешті лягає на тіло, я завмираю. Наче боюся навіть дихнути, щоб не злякати цей дивний стан між минулим і теперішнім.

Сукня сидить ідеально. Наче завжди чекала на цей день, а не на той, інший — де я мріяла показати себе тому, хто не бачив у мені нічого справжнього.

Серце калатає так гучно, ніби всі мої колишні страхи, сором і помилки накладаються шарами просто під ребрами. Я роблю крок до дзеркала. Повільно. Наче ступаю на тонкий лід, що може тріснути від необережного кроку.

Макс сидить на краю дивана, щось гортає в телефоні. Спокійний. Упевнений. Мій.

Але щойно в його периферії з’являється силует — він піднімає голову.

І його реакція… Господи.

У ній немає навіть натяку на те, що я колись бачила в очах Яра.
Ні скепсису.
Ні поблажливого презирства.
Ні того глузливого сміху, що вбивав мене повільно, довго.

У Максовому погляді — тиша.

Повільно, ніби не хоче сполохати мене, він підводиться.
Крок.
Ще один.

І ось він уже переді мною — так близько, що я відчуваю тепло його тіла ще до того, як він торкається мене.
Тепло, яке завжди знаходить шлях до моєї шкіри, навіть якщо між нами — кілька сантиметрів повітря.

Макс дивиться на мене довго. Наче бачить уперше.
Наче в цю мить уся моя історія — і хороше, і те, чим я соромлюся — стає для нього ще одним доказом того, що він хоче бути поруч.

Його голос, коли нарешті лунає, низький, трохи хрипкий — той, що зносить землю з-під ніг:

-- Лізо…

Одна тільки інтонація змушує мене ковтнути повітря так глибоко, що стає боляче. Щось всередині все стискається й розквітає водночас.

Макс часто так робить — дивиться мені просто в очі, коли на мені щось… красиве.
Коли я виглядаю так, як, я знаю, подобається йому найбільше.
Ніби хоче, щоб я нарешті усвідомила: серед усієї екстравагантності він бачить не сукню.

Він бачить мене.

Це п’янить сильніше за шампанське.

Стаю перед дзеркалом. Він — за моєю спиною.

Високий, засмаглий, приголомшливий у чорному смокінгу з  метеликом.
Але обличчя в нього серйозне.
Його погляд ковзає по відображенню, уважний, майже вдумливий.

І тут — на одну мить, мізерну мікросекунду — я раптом розумію, що мав на увазі Яр.
У дзеркалі на мене дивиться не «серйозна жінка», не «професіонал», не «холодна доросла», якою я так старанно намагалася бути.

Від цього розуміння одночасно боляче… і неймовірно добре. І тут його засмагла рука лягає мені на стегно, обхоплює його й притягує мене до себе.

— Гарна, — шепоче він так, ніби говорить це не мені, а самому собі.

Його слово торкається мене тепліше, ніж сам дотик.
Наче він вимовляє істину, яку давно знав, а я — досі боялася прийняти.

Його пальці повільно ковзають угору, зупиняючись на талії.
Тепло його долоні розтікається по всьому тілу, стираючи у мені останні залишки сумнівів — тих дрібних, колючих голосів, що роками шепотіли мені, ким я повинна бути.

Макс нахиляється ближче.

Його подих лоскоче мою шию, і по шкірі біжать теплі хвилі.

Я обертаюся до нього — повільно, обережно, наче боюся, що він зникне, якщо зроблю різкий рух.

Макс не усміхається. Він торкається мого підборіддя і піднімає його на сантиметр вище — так, ніби нагадує: не ховайся.

— Лізо… — його голос стає оксамитовим, глибоким. — Пам’ятай це відчуття. Ти прекрасна не завдяки сукні.

Його великий палець ніжно ковзає по моєму стегну, де він тримав мене мить тому.

— А тому що ти — ти.

Моє серце тихо вибухає в грудях — світлим, теплим, майже болючим щастям.

Я роблю крок до нього. Він — назустріч.

Немає метеликів, немає вогнів, немає музики. Є лише ми — дві людини, які бачать одне одного без прикрас. Я торкаюся його грудей, відчуваючи рівне, сильне серцебиття під тканиною смокінгу.

— Максе… — шепочу я, але він кладе палець мені на губи. Легенько. Ніжно.

— Потім скажеш, — усміхається він куточком губ. — А зараз… нам треба їхати.
Бо якщо ти лишишся поруч зі мною ще хвилину…