Глава 41

Рік потому

Ліза

Досі не віриться, що все це відбувається насправді. Часом хочеться себе вщипнути, аби переконатися: усе пережите — не затяжний хмільний сон, що накрив мене тієї жовтневої ночі після гулянки в барі, а дійсність, якої можна торкнутися пальцями.

Життя — найнепередбачуваніша річ у світі.

Зараз ми їдемо в центр, бо, як висловився Макс, у нас супер-мега-важливі справи. А дорогою він, звісно ж, вирішив додати у мою рутину ще трохи яскравих барв. Хоча й без того наш вихідний почався чарівно — у нашому новому будинку за містом.

На річницю знайомства Максим зробив нам обом неймовірний подарунок. Забравши мене з магазину, де я все ще працюю, він обережно надів мені на очі пов’язку для сну…

Знявши пов’язку після нашого приїзду, я просто застигла. Переді мною виріс красивий двоповерховий будинок. Він стояв у новому котеджному містечку на Житомирській трасі — тій самій, де я якось застрягла під час бурі.
Коли Максим сказав, що цей будинок тепер наш, я втратила дар мови.

– Приїхали, – повідомляє Максим, паркуючись на парковці біля новенької висотки.

Кручу головою в різні боки й бачу свіжу бруківку пішохідних доріжок,  яскраві вивіски, світлові табло на фасадах — усе гучно заявляє про статусність цього району.

З мого боку відчиняються дверцята. Я приймаю простягнуту долоню й нетерпляче вибираюся назовні.
Скупе грудневе сонце ковзає по шкірі обличчя, і я вдихаю знайомий запах бетонного міста, від якого вже встигла відвикнути за час, проведений за містом.

– Подобається? – на обличчі Корчинського грає зухвала усмішка.

– Не очікувала, що ти такий хвалько. Ти вирішив купити тут квартиру?

– Щось на кшталт, – хмикає він, легко поправляючи мій хвіст.

– Я довго думав, що подарувати тобі на нашу річницю, – Максим робить загадкову паузу, наче натягує над нами купол інтриги, й розвертає мене обличчям до будівлі, біля якої ми якось уплітали піцу в його машині. Тоді він, щоправда, зіпсував мені настрій проханням забронювати столик на двох, але це дрібниця, яка не стерла теплий відтінок спогаду.

Мої губи тремтять у хвилюючому передчутті. Що ж він замислив?
– Не тягни, Корчинський.
– Ось те приміщення на другому поверсі — твоє.

– Ти вирішив мене… відселити? – виривається з губ найтупіше запитання у світі.

– Я вирішив, що ти вже виросла з ролі продавчині-консультантки. Усі квартири тут — преміум класу. На мій погляд, ідеальні сусіди, щоб притягувати заможну клієнтуру.

Я не можу стримати здивований вдих.

– Максе, це… не жарт?
– Ні, – його легкий поцілунок у моє вухо м’яко підкріплює відповідь. – Я хочу, щоб ти відкрила тут власний магазин. Що скажеш?

– А… у мене вийде?

– Звісно. Не існує нічого такого, що було б тобі не під силу. До того ж… – його сильні руки огортають мої плечі, притягуючи спиною до його грудей, і я миттєво втрачаю слова. – Я завжди буду поруч. І допоможу.

Я все ще перебуваю в стані шоку від подарунка такого масштабу. Максим Корчинський перетворює кожну мою мрію на реальність, і раптом мій подарунок йому — подорож у Карпати — здається тьмяним. Хоч я й знаю: для нього цінність не вимірюється матеріальним. Але все одно.

Розвернувшись до Макса, я підіймаюся навшпиньки й жадібно торкаюся  улюблених губ.

– Люблю тебе… до неможливості.
– Тобі сподобалось?
– Ще й як! Я у невимовному захваті! Дякую, – мурчу я, торкаючись кінчиками наших носів. – Велике спасибі! – Ти не даєш жодного шансу переплюнути тебе в сюрпризах.

– І не треба, – усміхається він тим своїм самовпевненим, але до болю рідним поглядом.

Збираюся продовжити словесну перестрілку, але Макс зупиняє мене, торкнувшись моїх губ подушечкою вказівного пальця.
Його жест настільки впевнений, тихий і владний, що серце одразу пропускає удар.

— Ми повинні поспішити, — шепоче він, нахилившись ближче. — Якщо не хочемо знову запізнитися на подію року.

В його голосі чується легкий усміх, а в очах блимає той самий хижо-ніжний вогник, який я думала більше не побачу.
Мої коліна ледь не підкошуються, але я збираю себе докупи, відступаючи рівно настільки, щоб дати приток повітря.

— Ти про різдвяну вечірку в Кришталевому залі? — перепитую, хоча чудово знаю відповідь.

— Саме про неї. — Макс тягне мене до машини. — І, якщо пам’ятаєш, торік ми її… трохи провтикали.

— Трохи? — я скептично піднімаю брову. — Ми взагалі на неї не потрапили.

— Тим більше, — делікатно парирує він і ковзає поглядом по мені так, що мені доводиться рвучко вдихнути. — Цього разу хочеться виправитись.

— І показати всім, що ми… разом? — обережно питаю.

Макс зупиняється просто переді мною. Не торкається — і все ж здається, що простір між нами палає.

— Якщо ти не проти, — вимовляє тихо. — А я… не проти дуже сильно.

В мене всередині щось тане, як крига під полум’ям. Я киваю, і він ледь помітно усміхається — тією рідкісною усмішкою, від якої перехоплює дихання.

— Тоді поїхали збиратися, Лізо. У нас рівно півтори години.

— Півтори години? — я округлюю очі і поспіхом іду до авто. — Макс, я ж не чарівниця!

— Неправда, — невимушено кидає він, нахиляючись до мого вуха так близько, що по шкірі пробігає лоскітливий, теплий струм. — Я одного разу бачив, на що ти здатна за тридцять хвилин.

Щоки миттєво спалахують.

— Це не рахується, — бурмочу я, ховаючи усмішку.

— Рахується, — зухвало парирує він, відступаючи до дверей. — І ти чудово це знаєш.

Ми виходимо з автівки разом.
Зимове повітря одразу обпалює холодом, але Макс стискає мою руку — і цей холод тане так само швидко, як і з’явився.

Я напівошелешено проводжаю його поглядом. Він уже тримає ручку дверей, коли додає:

— Через тридцять хвилин виїжджаємо. Я почекаю у вітальні. І попереджаю одразу: якщо ти з’явишся в чомусь червоному — вечірку ми можемо пропустити вдруге.