Глава 40

Макс

Варто лише згадати те, що я побачив у магазині…
Пальці самі стискаються в кулаки, розтріскуючи вже загоєні садна на кісточках.
Мене досі нудить від самої думки, що людина, яку я любив і поважав усе життя, могла так вчинити.

Відтоді я не бачився з батьком. І тепер дивлюся на нього зовсім інакше. Він теж не дзвонив. Лише вчора надіслав коротке, сухе повідомлення: «Ми з мамою чекаємо на вас обох на вечерю».

Мене вивертає від усвідомлення, що я взагалі втягнув його у все це — у своє особисте життя, куди він сам ніколи не ліз. Але його адвокатська стриманість дала тріщину, і він… пішов «з’ясовувати правду» у Лізи.
Коли я побачив, як він трясе її, мов грушу, — мене накрила така чорна, сліпа лють, що далі все було ніби в тумані. Отямився вже після того, як ударив його.
Власного батька.

І все ж… він залишається моїм батьком. І розмова між нами неминуча.
Тому я відповів, що прийду на вечерю.

Але є ще одна справа, куди важливіша:поговорити з Лізою.

Катя сказала, що Ліза сьогодні в магазині. Я вирішив приїхати без попередження — не давши їй часу підготуватися, втекти чи знову сховатися за мовчанням.

Вийшовши з машини, на хвилину завмираю біля входу.
Перед очима спливають уривки її слів… те, як вона ділилася мріями, планами, страхами.
А я — зі своєю різкістю, зі своїми поспішними висновками — кинув у неї слова, які хотів би стерти не лише з її пам’яті, а й зі своєї.

Тепер усе, що вона робила…виглядає інакше. Зовсім інакше.

Чому я не здогадався одразу? Криво всміхнувшись самому собі, тягнуся до дверей.

Магазин зустрічає тихим шепотом кондиціонера. Я зачиняю за собою двері, повертаю замок і перевертаю табличку на «Зачинено».

Сьогодні ніхто не повинен нам заважати. І я, чорт забирай, нарешті вислухаю  її.

— Перепрошую, але ми сьогодні не… — Ліза, вийшовши з підсобки, різко обриває фразу, щойно помічає мене.

Вона вростає в підлогу — завмирає, наче зупинився Земля. Не готова. Абсолютно. Катя мене не здала. Це… навіть викликає повагу.

У руках у Лізи картонна коробка, наповнена кольоровими пакетами. Волосся недбало зібране у пучок на маківці, на обличчі ані грама косметики, а замість звичного ефектного образу — домашні лосини й довга футболка.

Бачити отаку, по-домашньому беззахисну версію дівчини, яку я вважав небезпечною спокусницею, — дивно. Надто щемко. І посмішка сама проситься на губи. Але — не час.

Я не маю права просто увірватися сюди з ідіотською посмішкою, ніби ми персонажі сопливого ромкома. Я скорочую відстань між нами. Забираю в неї коробку з рук — вона навіть не встигає отямитися — і мовчки ставлю її на підлогу збоку.

Підіймаю погляд на Лізу.

— Кажуть, у вас тут продають найякіснішу косметику? — невимушено цікавлюся, на мить затримавши погляд на її губах.

У її очах спершу — коротке, ошелешене нерозуміння. Потім — іскра.
А за мить погляд темніє, наче вона знов згадує, хто перед нею, що між нами сталося, і як боляче все це було.

Ліза ковтає повітря й відповідає:

— Це правда.

— Супер. Ви допоможете мені з вибором? — переходжу я до справи.

— Звісно, — відгукується вона, мило полум’яніє… і повертається до мене спиною.

Футболка приховує те, що я пам’ятаю занадто добре, але цього короткого руху достатньо, щоб мене накрило хвилею. Я скучив. До того, що перед приходом сюди я мав у голові цілу промову —
та тепер будь-які слова здаються лушпинням. Хочеться просто обхопити Лізу руками й не відпускати.
Але спершу — вирвати з коренем ту прірву недомовок між нами.

— Який саме засіб вам потрібен? — запитує вона.

Карі очі уважно вивчають моє обличчя — і в них промайнула тінь провини.Тонкі пальці акуратно  ковзають по моєму переніссю, опускаються до краю губ… І я перехоплюю її зап’ясток, бо інакше ця імпровізація закінчиться занадто швидко.

— Потрібно щось для голови, — тихо кажу. — Там застрягла одна заноза, не дає спокою.

Ліза завмирає. На мить. Пропускає крізь себе сенс сказаного.
А тоді сором’язливо усміхається, обходить вітрину й починає перебирати безліч тюбиків та флаконів, щось шукаючи. Наче справді може знайти мені ліки.
Хоча обом давно зрозуміло, що єдиний засіб лікування — ми самі.

— Якщо ти хочеш полікувати голову, то треба в аптеку. У нас тут тільки… — обережно починає Ліза.

— Боюсь, не вийде, — хитро заперечую я. — Кажуть, якщо в голові зачеплені життєво важливі місця, то зволікати з лікуванням може бути небезпечно.

— І які ж тоді заходи вжити? — піднімає вона брову.

Я трохи нахиляю голову — так легше дивитися їй прямо в очі.
Ліза трохи наближається, скорочуючи відстань між нашими обличчями. Її рожевих губ знову торкається усмішка. Цього разу — по-справжньому щаслива.

Підводиться навшпиньки — і від цього руху мої руки самі собою ковзають на її пружні сідниці.
Її губи торкаються моїх, ледь-ледь, з дражливим натяком.

А я ледве стримую себе, бо градус між нами зростає швидше, ніж я встигаю знайти хоч одне розсудливе слово. Знайомий фінал наших «розмов» відчутно наближається.

Тягну її за руку, обережно притягуючи ближче.

— Іди сюди.

Вона слухняно робить крок, ніби весь світ звівся до цього руху.

— Пробач, Максе… — шепоче Ліза, долонями обіймаючи моє обличчя так ніжно, ніби боїться заподіяти біль.  — Я справді не хотіла… нічого такого. Я не думала, що між нами взагалі щось може вийти.
Я була зла, розбита, напівп'яна зі своїми подругами — і все це здавалося просто гарною ідеєю. Маленьким «ось тобі», жестом на зло Ярові. Я думала: якщо я з'явлюся десь із кимось… кращим, сильнішим, успішнішим, — якщо він побачить, кого втратив… тоді, можливо… я почуватимуся переможницею. Хоч би на хвилину.

Вона ковтає повітря, намагаючись зібратися з духом, і обводить поглядом магазин.