Глава 39

Ліза

Дні тягнулися один за одним — без сну, без апетиту, без жодного просвітку. І хоч подруги міцно тримали мене за плечі, не даючи остаточно розсипатися, настав момент, коли я зрозуміла: треба рухатися. Треба виходити з дому, виринати з цього липкого туману.

Щойно я вийшла з маршрутки, холодне повітря різонуло щоки, повертаючи мені бодай крихту усвідомлення.

Волосся плутається у пронизливому грудневому вітрі, але я не поспішаю заходити до теплого магазину. Стою на порозі, ковтаю мороз і намагаюся зібрати докупи все, що залишилося від мене самої.

Власниця магазину косметики, де я колись працювала, відкрила нову точку на Лівому березі. Їй потрібні були надійні, працьовиті продавчині — і вона вдруге простягнула мені руку, заплющивши очі на те, як некрасиво я колись звільнилася, грюкнувши дверима за один день.

Вона зараз усередині, за стійкою.
Закінчить із клієнткою — і я заступлю на свою зміну.

Новий день. Нове місце. Новий крок у невідоме життя, хоч як банально це звучить.
І, можливо… нарешті шанс… зцілитися.

— Змерзла? Зробити каву? — привітна Марина зустрічає мене з порогу, випромінюючи таке тепло й турботу, що я мимоволі усміхаюся.

— Не відмовлюся від капучино.

Марина відходить у маленьку кухоньку біля столика з кавомашиною, а я ховаюся за ширмою-фотозоною, де облаштована імпровізована підсобка. Мені потрібно переобутися, переодягтися, зібрати волосся —налаштуватися на робочу хвилю. Завантажити себе справами стало найкращим порятунком.

Робота відволікає, притлумлює біль, тримає на поверхні, не дає остаточно провалитися в темряву.

Минуло вісім днів.
Завтра буде дев’ятий.
А потім, кажуть, має ставати легше. Принаймні, так переконує Катя.

Вона й сама на кілька днів їздила з Ромою в гори. Щаслива…

Ні, я не заздрю. Але думка про те, що вона зустрічається з найкращим другом Максима, боляче штрикає зсередини. А якщо в них усе серйозно? Тоді ми неминуче перетинатимемося на спільних святах. І я — бачитиму його поруч з іншими жінками.

Ця думка вганяє в мене первісний жах.

— Добрий день, — до мого слуху долинає глухий чоловічий голос, який щойно прозвучав у залі.

Серце здригається. Тембр знайомий до болю, але мозок, охоплений панікою, не встигає одразу співставити його з обличчям.

— Вітаю. Чим можу допомогти? — Марина чемно звертається до відвідувача.

— Тут зайшла моя знайома. Хотів привітатися.

О Господи… Це ж…

— Ви про Лізу? — перепитує Марина.

Ні. Ні-ні-ні. Тільки цього бракувало.

Шанс пересидіти за ширмою випаровується миттєво.

— Лізо? — кличе Марина, не маючи жодного уявлення про катастрофу, що котиться на мене.

З останніх сил стримую паніку. Рівняю блузку, розгладжую долонею волосся, натягую на обличчя жваву усмішку — і виходжу назустріч неминучому.

— Ох! — виривається в мене з удаваним подивом, коли ми ледь не зіштовхуємося лобами. — Добрий день, пане Петре.

Петро мовчить. Його прищурений погляд ковзає моїм обличчям, спускається нижче, оглядаючи так уважно, що стає не по собі.
Марина, бідолашна, ховає голову в плечі — здається, вона намагається злитися зі стійкою, аби тільки не бути свідком.

— Маринко, зробіть, будь ласка, ще каву для гостя, — вимовляю я рівним, майже службовим голосом, хоч усередині все стискається.

Сором і страх одночасно піднімаються в грудях, мов крижана хвиля. Я роблю крок назад — інстинкт самозахисту, потреба хоч трохи віддалитися.
Та Петро майже непомітно скорочує дистанцію, ніби навмисне, ніби переслідуючи.

І тоді він нарешті говорить. Його голос низький, глухий і лютний:

— Хотів ще раз подивитися в очі брехливій… — коротка пауза, важка, як крапля перед падінням. — Сучці.

Марина шоковано видихає.
Я піднімаю на нього погляд — обпечена, принижена, але вперто намагаюся знайти бодай тінь жарту, помилки, непорозуміння.

Та дарма.

Переді мною вже не той Петро, якого я знала: стриманий, холоднуватий, але вихований.
Цей — інший. Жорсткий. Злий. Небезпечний.
У його обличчі — хижа лють, і від цього мороз пробігає по спині.

— Пане Петре… дозвольте мені все пояснити, — прошу я, намагаючись зберігати ввічливість, хоч голос зрадницьки тремтить. У голові гарячково перебираю слова, але жодне не здається правильним.
Що — знову брехати? Я ж клялася собі більше так не робити.

Він нахиляється ближче — надто близько. На його губах з’являється усмішка —  перекошена, більше схожа на оскал.

— І що ти поясниш? — шипить він, і в цю ж мить різко, немов хижак, хапає мене за руку.

Його пальці замикаються на моєму зап’ястку залізним обручем.
Біль спалахує миттєво.

— Невже ти думала, що зможеш водити нас усіх за ніс? — його голос звучить низько й глухо. Від цих слів мороз пробігає по спині.

Я смикаюся, намагаючись вирватися, але він стискає ще дужче — так, що мені перехоплює подих.

— Я нікому не дозволю користуватися слабкістю мого сина… — гарчить  він. У його голосі не просто злість — там справжня, хижа лють, що змушує серце калатати в горлі.

Боже… Невже я це заслужила?
Чи справді моя брехня тягне на таке покарання?
Так, я винна. Але невже настільки, щоб він мав право стирати мене до пилу — принижувати,  позбавляти навіть крихти гідності?

Десь за спиною зали прорізаються голоси — спершу далекі, розмиті.
І раптом крізь них — гучне, різке:

— ДЕ ВОНА?!

Мене наче прошиває струмом.

Я впізнаю цей голос одразу.
Баритон, від якого у мене й досі тьохкає серце.

За мить Петро відпускає мою руку — різко, так, що я відступаю і машинально потираю пекуче місце. Сльози застилають погляд суцільною пеленою, але крізь неї я встигаю побачити, як Максим… мій Максим з усього розмаху заряджає кулаком у вилицю батька.

Петра відкидає назад. Він зашпортується за низенький столик, падає, але майже одразу піднімається. Я намагаюся вирівнятись, проте з рота й надалі не виривається жодного звуку — шок стискає горло.