Глава 38

Ліза

Оксі й Катя підтримували мене як тільки могли, не даючи замкнутися в собі й остаточно скотитися в депресію після розставання з Максимом. Катя навіть хотіла поїхати до нього поговорити, але я заборонила. Видавати нашу авантюру за її ідею, а не мою, — по-дитячому, і це аж ніяк мене не виправдовує. Я могла відмовитися з самого початку, але не відмовилася. Та й її допомога зараз була б марною. Він би не слухав, а якби й вислухав — не повірив би. Бо щоб вірити всупереч логіці, треба мати почуття. А в нього їх до мене не було.

— Мені треба було відразу сказати йому правду, Катю… — тихо зізнаюся, поки вона обережно прочісує мої розпущені локони.

Цієї неділі ми влаштували піжамну вечірку. У мене справді неймовірні подруги — вони роблять усе, щоб зняти з мене бодай крихту тривоги. Але я знаю: є речі, з якими не впоратися нікому.

Катина рука завмирає на півруху. У дзеркалі туалетного столика наші погляди зустрічаються.

У неї очі збентежені, насторожені, ніби вона відчуває, що відповідь їй не сподобається.
У моїх — тінь тривоги, м’якої, але впертої… І, якщо чесно, страху.

— Що? — прошепотіла вона, наче боїться почути продовження.

— Ні, ти помиляєшся. У нас був план, Лізо, — напружений, майже задушливий подих розчарування огортає її слова. — Ми були так близько.

— Кать… — я вимовляю її ім’я тихо, але твердо. У моєму голосі — співчуття, та водночас непохитність. — Це моє життя.  Не авантюра. Не гра. Я не повинна була дозволяти всьому зайти так далеко.

— То чому ж ти дозволила? — її голос холоне, твердішає. І перш ніж я встигаю бодай вдихнути, вона продовжує сама: — Я знаю чому. Ти хотіла цього, Лізо. Хотіла цієї маленької, солодкої помсти. Хотіла побачити обличчя Яра, коли з’явишся з Максимом під руку. Хотіла, щоб він нарешті зрозумів, який він ідіот.

— Хотіла, Катю. Так, хотіла, — чесно зізнаюся. — Мені боліло, я була зла, і мені хотілося вирівняти рахунки. Але тепер? Тепер усе це нічого не варте. Тут уже не про ревнощі, не про поразку і не про нього. Тут… почуття людей втручаються. Мої почуття.
І хтось неминуче мав  постраждати.

І саме в цей момент мене накриває те, що останні дні тихо дозрівало під ребрами, — прозоре, неминуче усвідомлення, від якого нікуди тікати.

Катя теж трималася за наш «план» не заради мене.
Вона лікувала ним свою рану.

Коли ми ще вчилися на першому курсі, з Катею сталося те, що визначило все її доросле життя. Вона закохалася — по-справжньому, безоглядно. Він був старший,  викладач на підміні. Скільки разів ми з Оксі не казали їй, що це погана ідея, — вона не чула. Вона вже бачила з ним спільне майбутнє, весілля, дітей.
Ця історія здавалася їй її єдиним шансом на власне «довго і щасливо».

Колись Катя була такою ж романтичною, як тепер Оксі — мрійливою, наївною, впевненою, що почуття перемагають усе.

Поки одного дня до гуртожитку не прийшла його дружина.

У нього була сім’я. Дружина, з якою він прожив п’ять років.
І двоє маленьких дітей.

Катя буквально розсипалася на очах — знищена, спустошена, зламана. З того моменту щось у ній остаточно вмерло. Вона перестала вірити, що кохання— це щось реальне, а не спосіб зробити людину вразливою.

Тому всі ті роки, коли вона повторювала мені, що Яр — покидьок, я слухала, але не чула: вона була переконана, що кожен чоловік — покидьок. Бо повірила в це після власної трагедії.

Вона так і не помстилася тому викладачеві. Не влаштовувала сцен, не звинувачувала всіх підряд. Просто пірнула в навчання, відгородилася від світу, опиралася лише на мене й Оксану. Закінчила коледж. Пішла працювати. І зробила собі за правило: не дозволяти жодному впливовому чоловікові переступати через неї.

Її серце перетворилося на холодний, твердий уламок. Гіркий. Непідступний.

Саме тому Катя так затято трималася за наш «план».

Цілий місяць обережних кроків, напівнатяків, продуманих дрібниць — і наша з Катею авантюра майже досягла кульмінації.
Ідеальна помста: змусити колишнього пожалкувати, побачивши, кого він втратив, а поруч — ще кращий чоловік, успішніший, впливовіший, той, з ким будь-яка жінка виглядала б тріумфально.

Але присмак у роті зовсім не той, якого я чекала.
Не солодка вата, не ейфорія перемоги, не та захватлива фантазія, про яку ми говорили восени, коли я плакала й благала знайти когось — будь-кого, хто ставився б до мене краще за мого… покидька.

Замість солодощів — лише гіркота.
Гіркота і… страх.

Я все зіпсувала.
Облажалася так, як навіть уявити не могла. Бо це — те, що зародилося між нами з Максимом — могло стати чимось справжнім.
Чимось добрим.

Якби я не намагалася керувати подіями, не грала ролі і не будувала хитромудрих планів.
Якби я зустріла цю людину не з брехнею в кишені, а з відкритими долонями.
Якби я просто була собою — не «проєктом» помсти — усе могло б розвинутися… інакше.
Прекрасно.

А потім… потім замість вчасно зупинитися і розповісти правду, я вирішила довести ідеальний план помсти до кінця.
І натомість втратила чоловіка, в якого, здається,  по-справжньому закохалася…
Якби тільки дала собі шанс.
Якби не вв’язалася в цю безглузду аферу.
Якби не грала у сильну, невразливу, холодну.

Хто б міг подумати, що спроба вилікувати одне розбите серце призведе до іншого?
Що бажання забути старий біль породить новий, набагато гостріший — той, до якого я виявилася абсолютно не готовою.

І все ж… навіть після всього цього, після тієї жорсткої розмови, після його погляду, який холодив шкіру сильніше за зимовий вітер, я не могла просто взяти й вирізати його з життя.

Не буду брехати: перші дні я чекала. Що він прийде, подзвонить, напише хоч щось.

Мені не вкладалося в голову, що наша майже невимовна близькість може зникнути так просто.