Глава 37

Два дні тому. Дім Корчинських

Макс

Я поспіхом опускаюся в крісло навпроти батька, даючи зрозуміти, що не маю наміру надовго затримуватися в його кабінеті. Під градусом він завзятий любитель поговорити.

— Сподіваюся, ненадовго? Не хочу залишати Лізу саму у вашому серпентарії.

— Ти в курсі, що офіс UNIT.City розташований на Звіринецькій, а не на Подолі? — насторожено запитує батько.

Я усміхаюся, зрозумівши, до чого він хилить. Я не ідіот і здогадувався, що Ліза явно приписала собі пару-трійку неіснуючих заслуг, аби отримати роботу в «Еквіті Ґруп». Зрештою, я й сам кілька разів так мухлював у студентські роки.

У її випадку мене підкупило щире прагнення до результату — і на практиці вона довела свій професіоналізм. Ну і, поклавши руку на серце, після того як наші стосунки перейшли в іншу площину, мені стало байдуже на таку дрібницю, як резюме.

— Вона розхвилювалася, — заступаюся я за дівчину. — У тебе талант влаштовувати людям допити з такою «привітністю», що вони й власне ім’я можуть переплутати.

— Максе, ти добре знаєш цю дівчину?

Вираз його обличчя миттєво перемикає тон розмови на знак «мінус».

— Ти хотів поговорити про Лізу? Серйозно? — я ледве стримую гомеричний сміх. — Тату, я вже давно виріс із того віку, коли треба проводити виховні   бесіди про підліткові проблеми.

— У тому й річ, що проблема значно серйозніша. Я спочатку хотів пересвідчитися, перш ніж викладати тобі правду про твою асистентку й переводити її з розряду «підозрювана» до розряду «обвинувачена». Але ваш спільний приїзд змусив мене поквапитися, і…

Мене миттєво закипає від почутого.

— Підозрювана? Я щось не зрозумів. Ти копав під Лізу? І на багатьох людей у своєму оточенні ти збираєш досьє, пане адвокате?

— На твоєму місці я б не пащекував.

— Ти не на моєму місці. Давай кожен займатиметься своїм життям? — злюся я, мов голодний пес на прив’язі, перед яким помахали кісткою.

— Сину, — зітхає батько, дістаючи з шухляди столу якісь роздруківки. — Ти прекрасно знаєш, що я ніколи не ліз у твоє особисте життя.

— І що раптом змінилося?

— Я засумнівався в надійності Лізи після перевірки її документів.

— Якого біса, взагалі?!

— Йдеться про Ярослава Наливайка, — не вгамовується батько.

Я пам’ятаю, що Ярослав — якийсь родич татовогo друга. За рекомендацією батька його мали призначити керівником філії на лівому березі.

— Так, пам’ятаю, — усміхаюся я, розводячи руками. — Ти не раз казав, що молодим треба давати дорогу. Але я гадки не маю, яке це має відношення до Лізи?

— Так і знав… Ти не в курсі, — зітхає він, потерши лоба.

— Я все ще нічого, чорт забирай, не розумію, — крізь зуби вичавлюю.

Батько простягає мені один із аркушів, які тримав у руках, і коментує його зміст:

— Я зробив нотаріальну фіксацію публікацій Лізи в Instagram. І ось що з’ясувалося: твоя асистентка чотири роки перебувала у стосунках із Наливайком, а трохи більше місяця тому він її покинув. Але, треба віддати належне, дівчина не розгубилася — вирішила урвати шматок пирога пожирніше.

Я ошелешено дивлюся в серйозні, надто спокійні очі батька й намагаюся вкласти почуте в голову. Слів не вистачає.

Раптове прозріння прошиває мене навиліт, мов гостра стріла.
Не може бути…

Я зминаю аркуш у кулаку, кривлячись від пекельного головного болю. Голову ніби стягує металевим обручем — від думок, що стрибають, наштовхуються одна на одну, не даючи жодного перепочинку. Я не можу повірити, що Ліза виявилася звичайною мисливицею за обручкою.

Яке цьому можна знайти виправдання?

Я готовий рвати й метати. Бажання жбурнути Лізі в обличчя її брехню зростає важким, задушливим клубком, але я давно зарікся показувати будь-кому свої слабкості — ті місця, де я найбільш уразливий. Я мушу охолонути. Повернути звичну  крижану ясність розуму й холодно обміркувати подальші кроки.

— Дякую, — кажу я. Через пересохле горло вдячність звучить різко, майже грубо, але батько розуміє. Приймає мій стан. Не лізе в душу.

Він стримано киває, проводжаючи мене стурбованим поглядом.

— Мені шкода, що так сталося. Повір, я б дуже хотів, аби все це виявилося неправдою.

Я знаю: батько хвилюється. Він ніколи не був схильний до телячих ніжностей — ані за характером, ані через професійну деформацію, — проте його турботу я відчував завжди. З самого дитинства.

Нічого не відповівши, я підводжуся з крісла, маючи намір піти. Перший імпульс — стрибнути в машину й рвонути до себе — здається спокусливим, та залишати цю стерву в домі я не збираюся. І бачити її теж не хочу — інакше зірвуся.

У цю мить мені гостро потрібен не вогонь, що спалює живцем, а протверезний лід, здатний заморозити кожну клітину, відповідальну за почуття. Притупити відчуття, як сильний анестетик.

У найближчому доступі є лише одне місце, де я зможу повернути необхідну рівновагу. Туди я й прямую.

Теперішнє. Тиждень потому

Я перегортаю в пам’яті розмову з Вікторією, яка застала мене біля вольєра Тайсона, але вона згадується уривками. Я дивився на колишню, вона щось щебетала, смикаючи мою долоню, а я майже не слухав — мене оглушувало усвідомлення того, що, залишаючись з нею наодинці, я не відчував нічого.
Нуль емоцій.
Ані симпатії, ані антипатії, а тим паче злості через минулу зраду. Просто стороння жінка. І не більше. Чужа. Та, що лишилася в минулому.

Віка з’явилася не в найкращий період мого життя. Я саме смакував агресивний коктейль із люті й гніву через новини, озвучені батьком. Тому навіть не намагався згладжувати кути у розмові з нальотом дешевого флірту. Її слова пам’ятаю смутно, зате фінал врізався в підсвідомість чітко.

«Максе, я припустилася жахливої помилки. Давай спробуємо знову… піти однією дорогою?»

Я кинув на її призабуте обличчя скептичний погляд і відповів: