Глава 36

Ліза

«Ти добра й світла людина. Ти вмієш дружити й кохати. Твоїй цілеспрямованості багато хто міг би позаздрити. Одного дня тебе обов’язково покохає чоловік, здатний перетворити навіть твої недоліки на переваги».

Глибоко вдихнувши, я дивлюся в дзеркало заднього виду на щільний шар макіяжу, яким не надто вдало намагалася приховати сліди безсонної ночі й доби, проведеної в сльозах.

Гнітюча думка про те, що я в чомусь поступаюся рудій мегері, тягне мою самооцінку на дно важким каменем. Я прокинулася з чітким переконанням: у Максима справді з’явилися справи, і сьогодні він подзвонить або приїде. Ну не може такий, як він, кохати таку, як Вікторія! А його різкість легко списати на неприємну розмову з нею та втому від перебування поруч з брехухою.

Але він не подзвонив.

І не приїхав.

Поправивши розпущене волосся, я вибираюся з «Тойоти». На парковці в цей час чимало людей, тож мені вдається змішатися з натовпом. Обмінюватися зі знайомими легкими, невимушеними фразами — понад мої сили.

Сигнал прибуття ліфта на потрібний поверх звучить надто пронизливо. Ребра стискає до ниючого болю. Крок уперед — і я ще трохи ближче до мети. Переступаю ватяними ногами, борючись із отруйним відчаєм, що обплутує нутрощі до нудоти. Я й уявити не могла, наскільки важким виявиться мій останній візит до «Еквіті Ґруп».

Уся заздалегідь продумана промова вмить вивітрюється з голови. Та Макс навряд чи й збирався зі мною щось обговорювати. Він і так усе зрозуміє з мого звільнення.

«Якщо ти відчуєш, що хочеш більшого, ми все припиняємо, і ти залишаєш фірму».

Самовпевнений покидьок.

Проходячи повз кабінет Анастасії, я розтягую кутики губ у привітанні й у відповідь отримую кивок і приязний погляд поверх окулярів. Двома пальцями вона зображає швидкий крок у бік кабінету боса, натякаючи, що Максим уже на мене чекає. Від цього всередині спалахує яскрава хвиля надії. Бо якби він вирішив зі мною порвати, першим ділом попросив би Настю підготувати наказ про звільнення.

Усі образи й ревнощі миттєво відступають, поступаючись вірі в краще. Я пришвидшую крок. На ходу розстібаю куртку — за час цієї нервової біганини встигла спітніти.

Я зізнаюся.
Наберу повітря, видихну — і відразу скажу правду.

Різко відчиняю глухі двері й потрапляю в знайомий робочий простір, який за такий короткий час встиг стати мені майже рідним. Але весь запал гасне миттєво, щойно я бачу за скляною стіною тих, хто зібрався всередині.

Їх двоє: Макс і Марія, яка сидить ліворуч від нього. Вона — юристка.
Отже, якщо вони чекали на мене разом, причина напрошується лише одна.

З моєю появою розмова обривається. Максим втуплюється у мене  холодним, немилосердним поглядом — так, ніби в нього є тисяча причин мене ненавидіти й жодної, аби відчувати переді мною провину.

Невже Корчинський завжди був таким бездушним? А я просто не помічала цього?

Я залишаю на своєму столі сумку й теку з документами, принесену з дому. Не роздягаючись, заходжу до Макса, не маючи жодного уявлення, з чого почати розмову, але й розтікатися калюжею я не збираюся. Зібравши докупи все найзухваліше й найбезбашенніше, що в мені є, крокую на підборах до довгого столу й мовчки сідаю.

З юристкою фірми в нас завжди були чудові стосунки, але зараз, прошепотівши губами «Привіт», вона

поспіхом уникає мого погляду, втупившись в аркуші паперу перед собою. Серце підказує: до мого приходу між ними відбулася дуже непроста розмова. Виходить, я не помилялася.

— Маріє, можеш нас залишити? — просить Макс, навіть не глянувши в її бік.

Двері за брюнеткою зачиняються, і він звертається до мене з кривуватою усмішкою:

— Нарешті ти показала себе справжню. Навіть не намагаєшся зобразити з себе ділову леді наостанок?

Сенс його слів доходить до мене не одразу. А коли доходить — у мені щось обривається.

— Ти хотів, щоб я зварила тобі каву? Чи почала підлещуватися після того, як ти зі мною вчинив? А може, мені слід було вклонитися при вході й назвати тебе паном Корчинським?..

— Досить! — рявкає він, гупнувши обома долонями по столу так різко, що кілька паперів злітають на підлогу. Жоден із нас не дивиться їм услід.

Його блакитні очі, застиглі в крижаній мерзлоті, пробивають у мені нищівну проломину. Але я не здаюся під цим тиском.

Як він сміє виставляти мене дурепою?

— Не знаю, чого ти очікував, але я прийшла повідомити, що звільняюся.

— Та невже?! — чоловічі губи розтягуються в награній радості.

Корчинський поводиться дивно. Адже це я сама позбавляю його ніякових прощань. Це я принижуюся, фактично визнавши, що «відчула щось більше». Я — а не він.

Макс різко підводиться, і шкіряне крісло від’їжджає назад. Нахилившись над столом, він знижує голос до загрозливого шепоту:

— Треба віддати належне: акторка з тебе непогана.

Слова, просякнуті звинуваченням і злістю, миттєво сковують мене. Та, схоже, мого мовчання він і чекав. Уже за мить відштовхується від стільниці й широким кроком іде до вікна. Схрестивши руки на грудях, стає до мене спиною — демонструючи, наскільки йому огидна моя присутність.

— Чорт забирай, як я міг бути таким сліпим? Адже все було очевидно з самого початку! — вп’явшись поглядом у скло, він глузливо усміхається й недовірливо хитає головою.

Його уривчасті, майже безладні слова летять у порожнечу й засівають у моїй голові суцільний хаос.

— Я не розумію, про що ти.

— А я не розумію, хто ти така, — крізь стиснуті щелепи кидає Корчинський. — Студентка престижного вишу? Учасниця спортивних змагань? Стажерка з UNIT.City? Талановита помічниця? Чи просто звичайна корислива брехуха?

О Боже… Він дізнався. Довідався про фальшиве резюме.
Але як? Я гарячково перебираю події, що скупчилися на задвірках недавніх спогадів, доки не доходжу до точки, яка перевертає все з ніг на голову.
Петро Корчинський.