Глава 35

Ліза

— І як це — працювати асистенткою такого вимогливого чоловіка, як Макс? — рудоволоса Вікторія кидає запитання з насмішкуватими нотками.

— Її все влаштовує, — Макс, який сидить поруч зі мною, випереджає мене з відповіддю.

Це дратує. Я цілком здатна сама відбивати такі сміховинні випади. Але, попри дедалі густішу напругу, я натягую усмішку.

Дух суперниці витає над її вогняним волоссям — і це відчувається в усьому: у зацікавлених поглядах, у мові тіла, в інтонаціях.

Ми з Максом домовилися зникнути одразу після того, як скуштуємо грандіозний торт, яким його мама вже встигла не раз похвалитися.

Ким би не доводилася Корчинським ця рудоволоса випендрьожниця, на її безіменному пальці немає  обручки. Це трохи насторожує. Зрештою я доходжу висновку, що вона тут із сином і батьками.

Слава Богу, моя перша думка про те, що хлопчик може бути сином Макса, не підтверджується. По-перше, я не помітила між ними жодної схожості. По-друге, якби Макс був його батьком, навряд чи ставився б до присутності власної дитини з такою відстороненістю.

Утім, за ці дві години деякі шматочки пазлу все ж склалися. Вікторія й Макс знайомі з дитинства, а ім’я хлопчика, схоже, обрали не випадково — на чиюсь честь. І все ж між ними зараз відчутна напруга. Вікторія раз у раз намагається втягнути Макса в розмову, а він відбивається короткими, неохочими репліками. З одного боку, це тішить. З іншого — насторожує, бо з рештою гостей він зовсім не такий мовчазний.

А що, як саме вона — причина його закам’янілого серця?
Руда дівчинка зі світлини…

— Лізо, а як тебе занесло на практику в UNIT.City? Офіс же, якщо не помиляюсь, знаходиться… — Петро завмирає з піднятою долонею, недвозначно вимагаючи продовження.

— У Києві, — рівно відповідаю я.

Відкушую шматочок брускети з авокадо та креветкою — і він стає впоперек горла. Апетит зникає миттєво.

— А в якому районі? Цей… як його… Поділ?

Господи Всемогутній, де мої шпаргалки? Я взагалі не уявляю, де саме розташовані всі ті офіси UNIT.City. Знаю тільки одне: проєкт міжнародний, престижний, звучить переконливо. І, здається, Петро сам підказує мені відповідь — він же освічений чоловік.

— Так, — впевнено підтакую, ретельно приховуючи паніку.

Батько Макса затримує на мені колючий погляд, покручуючи в долоні келих із віскі. Зробивши повільний ковток, він зрештою відступає.
Яке ж, чорт забирай, мене понесло з тією практикою? Хотіла похизуватися, самоствердитись — а тепер серйозно шкодую.

— Як круто! — захоплено вигукує Вікторія. — А чому ти там не залишилася працювати?

А в «Еквіті Ґруп» я, виходить, зайва?

— Я б ні за що не пішла з такої престижної компанії, — продовжує вона, не стримуючись. — Зубами б собі місце вигризала.

— Вік, досить, — стримує подругу дитинства Макс.

Вікторія замовкає, ображено підтискаючи губи.

— Максе, мені треба з тобою порадитися. Відійдемо хвилин на десять? — звертається Петро.

— Може, іншим разом?

— Боюся, справа термінова.

Макс із роздратуванням зітхає й, нахилившись до мого вуха, тихо питає:

— Ти тут витримаєш у цій зграї піраній без мене?

— Піранья тут лише одна, — поправляю я, змушуючи його весело хмикнути на знак солідарності.

— Гаразд, другу беру на себе, — киває він, маючи на увазі батька, і підбадьорливо цілує мене в скроню.

Від цього публічного жесту ніжності я ледь не злітаю до зірок.

— Я швидко повернуся.

Коли до мене підходить Наталія й кличе допомогти з підготовкою торта на кухні, я з особливим полегшенням приймаю пропозицію. У буквальному сенсі вона рятує мене від незручного самотнього зависання.

— Дуже красиво, — щиро захоплююся я вишуканими візерунками з різнокольорового крему, розставляючи свічки в потрібному порядку.

— Цілком згодна, — усміхається Наталія, перекладаючи ніж. — Я невиправна ласунка. Подруга для мене готувала торт. Це наша багаторічна незмінна традиція.  Лізо… — озивається вона вже тихіше.

Я відриваюся від свічок і випрямляюся. За раптовою тінню на її обличчі здогадуюся: далі буде щось не надто приємне.

— Люба, я хочу вибачитися за Вікторію. Мені самій було ніяково спостерігати за її випадами.

— Дрібниці, — чемно запевняю.

— Ні. Не дрібниці, — м’яко, але твердо заперечує вона.

Наталія зі зітханням відводить погляд убік, ніби зважується, чи варто торкатись родинних тем. Та зрештою наважується:

— Я дуже рада, що Макс сьогодні приїхав. Це багато що пояснює. А те, що він приїхав із тобою, — пояснює все.

Від цих слів у мене ніби дерев’яніє язик. Я не здатна одразу відреагувати — хоча б кивнути, а не стояти стовпом.
Що їй відповісти? Що між нами немає справжніх стосунків?
А якщо… вони все ж є?

Зрозумівши, що зараз я поганий співрозмовник, Наталія відкладає тарілки й продовжує:

— Лізо, я ще не надто добре тебе знаю, зате добре знаю свого сина. Він не просто так захищав тебе від  нападок Вікторії.

Це правда. За столом Макс увесь час ніби прикривав мене собою. Навіть занадто.

— Я вмію за себе постояти, — усміхаюся я. — Просто не хочу розпалювати конфлікти на чужих святах.

—  Саме тому я й покликала тебе сюди. Я впевнена, що Макс не стане вдаватися в подробиці минулого. А я не хочу, щоб через непорозуміння він утратив таку дівчину, як ти.

— Про що ви? — насторожуюся я.

— Вікторія й Максим майже сім років тому збиралися одружитися.

Ого… Цікаво!

Ревнощі вриваються в голову з розгону, миттю розповзаючись нервами, мов їдка пліснява. Отже, між ними й справді були стосунки. І дуже серйозні.

— І що ж їх розлучило? — питаю я, намагаючись зберігати спокій.

Наталія з пересторогою кидає погляд у бік виходу — наче перевіряє, чи ми тут самі.

— Класичний любовний трикутник. Коли Вікторія завагітніла, ніхто не сумнівався в батьківстві. Навіть Макс. Він був щасливий. Активно готувався до появи малюка: брав підробітки, працював вечорами після навчання, зняв квартиру, облаштував дитячу. Але незадовго до весілля Вікторія зізналася, що батьком дитини є найкращий друг Макса.