Глава 34

Ліза

Перш ніж вирушити до дому батьків Макса, мені потрібно було заскочити додому й переодягнутися. Максим, здається, зовсім із цього приводу не переймався, а от я хотіла постати перед його родиною у гідному вигляді. Цей раз особливий, адже я їду туди не як асистентка.

Своїм запрошенням Макс, по суті, підтвердив, що ми — справжня пара, навіть якщо вголос цього не сказав. Як інакше можна розтлумачити таке запрошення? Виходить, у нас усе серйозно?

Ці думки водночас окрилюють і лякають.

Я шалено хвилююся, перебираючи вішаки з одягом, і зрештою зупиняюся на яскраво-червоній трикотажній сукні з довгими рукавами й широкою спідницею до середини стегна. Її родзинка — шнурування на спині з великим бантом. І скромно, і без надмірності.

Волосся збираю в низький пучок і завершаю образ золотими сережками-ланцюжками. Надягнувши біле кашемірове напівпальто й ошатні замшеві черевики, спускаюся до машини Макса, який на час моїх зборів заїжджав до квіткового салону. Величезний букет високих троянд займає майже всю довжину заднього сидіння, і мене раптом накриває думка, що я їду з порожніми руками.

— Ні про що не хвилюйся, — заспокоює Максим, миттєво вловивши мій настрій.

Та ці слова не рятують. Мене не розслабляє ні музика, ні наші переплетені долоні, що лежать на консолі між сидіннями. Наче навмисне, за вікном все сіре, і похмура погода лише посилює напругу, погрожуючи щомиті зірватися снігом.

Здавалося б, усе складається ідеально. Я відчуваю впевненість і підтримку свого чоловіка, але мною керує незрозумиме передчуття. На плечі тисне тягар обману. Бажання скинути його стає нестерпнішим із кожним подоланим кілометром.

Коли ми звертаємо на дорогу, що веде до будинку, я затамовую подих. Ще здалеку вдається розрізнити кольорові плями припаркованих автівок. Чудово. Чим більше людей, тим менш помітною стану я сама. Усередині мене точиться справжня війна — між бажанням відкрито показати наші стосунки всім навколо й прагненням зменшитися до порошинки. Саме через перше я обрала яскраву сукню, а друге дало б шанс уникнути запитань і чергової порції брехні.

Я тішу себе думкою, що зможу показати себе перед родичами й знайомими Макса з найкращого боку, і тоді наша відверта розмова згодом пройде значно легше. Йому не захочеться мене втрачати.

Ми паркуємося й виходимо з авто. Макс дістає з «Мерседеса» букет. Тримає   його однією рукою, другою накриває мою долоню, холодну від хвилювання, й, підбадьорливо підморгнувши, веде мене до дому.

— Ти сьогодні сама на себе не схожа. Розслабся.

— Ти теж на себе не схожий, — парирую я, все ще переварюючи його власницький жест. Він так демонструє свої права на мене?

Макс нерозуміюче зводить брови, але не заперечує — ми вже заходимо всередину через незамкнені двері й опиняємося в холі.

У просторій гардеробній він допомагає мені зняти пальто й вішає його на вішак. Розібравшись зі своєю курткою, виходить першим, і я одразу чую радісний голос Петра Корчинського:

— Ти приїхав!

Мене, ніби приклеєну до підлоги за спиною Макса, він помічає лише тоді, коли починає поплескувати сина по плечу. В батьківському погляді змінюється ціла гама емоцій: здивування, настороженість, холод — і вже потім зацікавлення. Максим відступає крок убік і повертається до мене:

— Я не сам.

— Здрастуй, Лізо.

— Добрий день, — сором’язливо усміхнувшись, приймаю простягнуту міцну долоню.

За мить підходить і винуватиця сьогоднішнього свята. Вона виглядає напрочуд свіжо у стильному синьому костюмі. На відміну від Петра, що випромінює стриманість і прохолоду, мама Макса сяє радістю, щойно бачить нас обох. Завершивши обійми й обмінявшись кількома фразами, вона звертає увагу на мене, стискаючи в своїх теплих, турботливих руках.

— Я безмежно рада, що ви приїхали разом!

— Вітаю вас, Наталю, — я пожвавлююся, надихнувшись таким теплим прийомом.

— Дякую, люба.

— Може, не будемо топтатися на порозі? — Максим із легкою роздратованістю перериває наш короткий діалог.

Наталя змахує руками, широко усміхається й, попросивши чоловіка поставити букет у воду, запрошує нас пройти до кімнати.

Максим переплітає наші пальці — за це я йому безмежно вдячна. Всередині вирує відчуття, ніби мене привели на оглядини, і від них залежить моє майбутнє. Можливо, я перебільшую?

Увійшовши до просторої вітальні, ми одразу опиняємося в центрі компанії з дев’яти чоловіків, які жваво розмовляють біля великого стола. Один із них миттєво звертає на мене увагу. Він разюче схожий на Петра Корчинського, і Максим тихо підтверджує мою здогадку, повідомляючи, що це його дядько Григорій.

Ми підходимо, щоб привітатися. Макс знайомить мене з усіма присутніми, але в пам’яті залишаються лише кілька імен. У кімнаті тепло й затишно, повітря наповнене ароматами м’яса та спецій — важко повірити, що за вікнами холодний вечір.

Поки Максим спілкується з родичами й знайомими, я роздивляюся довкола. Якщо чесно, я готувалася побачити помпезний банкет: найнятих офіціантів, квіткові композиції, живу музику й запрошених артистів, які розважали б гостей. Натомість атмосфера виявляється майже домашньою — теплою й сімейною, попри доволі велику кількість людей.

Напружені нерви поступово відпускають: схоже, хвилюватися справді нема про що. Оце я вмію себе накрутити.

У цю ж мить із сусідньої кімнати вибігає хлопчик. Він дзвінко сміється й вигукує:

— Не доженеш! Не доженеш!

Хлопчисько теж привертає увагу Макса, і крізь тонку тканину сукні я відчуваю, як напружуються його м’язи. Він перестає слухати співрозмовників — і причина цього стає для мене очевидною.

Слідом за малим шибеником у кімнату вбігає дівчина з довгим рудим волоссям, і простір розтинає її гучний оклик:

— Максе!

Та звертається вона зовсім не до Корчинського, що стоїть поруч зі мною, а до дитини, яка вже змінює напрямок і мчить у наш бік. Рудоволоса теж повертається — і відразу помічає нас.