Глава 32

Максим

— Давай підсумуємо, — розпливається в зловтішній усмішці Роман. Він страхує мене в тренажері, нависаючи зверху, поки я жму штангу від грудей. — Ви ночуєте одне в одного, ти оплачуєш техобслуговування її автівки…

— Це дрібниці. Як премія, — перебиваю я, завмираючи зі штангою.

— Погнав крізь бурю й ураган в іншу область, щоб її врятувати…

— Так учинив би будь-який нормальний чоловік.

— Водиш по ресторанах…

Я закінчую підхід і даю другові знак прибрати штангу на опори.

— Те, що ти заперечуєш очевидне, правди не змінить. Мене інше цікавить. Ліза не дурна — вона все чудово розуміє. Розуміє й далі тобою крутить. Навіщо? — він важко видихає мало не через кожні кілька слів, поглядаючи на мене у віддзеркаленні.

— Ромо, та пішов би ти до біса! — роздратування наростає з кожною секундою. Мало того що я й без того на взводі через ігнор у повідомленнях від Лізи, так ще й цей білобрисий всезнайка підкидає дров у вогонь. — У наших стосунках усе взаємно. Ми маємо одне одного в рівній мірі, якщо вже висловлюватися твоєю мовою.

Закінчивши вправу на спину, я підводжуся, роблячи паузу. У залі людно, і мені некомфортно. Я звик до тренажерки у власному будинку, де відчуваєш себе господарем території, а тут — у цьому фітнес-клубі — навіть дихати нічим.

Перевіряю смартфон, але, окрім кількох робочих листів, нічого вартого уваги не знаходжу.

— Максе, скільки років ми з тобою дружимо? — бурмоче Кравець за спиною.

Він і без підказок знає, що близько двадцяти, і це запитання з підтекстом. Я з роздратуванням закочую очі:

— Давай без пафосних прелюдій. Однією лекцією більше, однією менше… Кажи вже.

— Ми тут майже дві години. Он у тому довгому ряду бігових доріжок… — Роман махає рукою, вказуючи напрямок, — …за цей час змінилося добрих пів сотні першокласних красунь. Ти хоч на одну звернув увагу? Я щойно буквально ткнув тебе носом у гарну дупцю в білих лосинах — а ти й поглядом її не вшанував.

— Я сам вирішу, куди мені тикати свого носа, — огризаюся й усе ж обертаюся. — Ну, нічого така. Зійде. Далі що?

— Але при цьому ти п’ять разів знаходив можливість підійти до телефону. Ти зрозумій, я тебе не засуджую, це твоя особиста справа — в кого…

— Тоді чого причепився? — знову не даю договорити.

Друг миттєво серйознішає, чухає потилицю й відповідає:

— Я пам’ятаю, що з тобою тоді коїлося, і…

— Гальмуй. Я був зеленим і погано розбирався в людях. Зараз усе інакше. Я — інший.

— Приємно чути. Тобто, якщо Ліза порве з тобою, тобі буде байдуже? — ніяк не заспокоюється Кравець.

— Не відповідатиму.

— Бо ти не любиш брехати! А я відповім за тебе: ні. Тобі буде не байдуже. Ця дівчина всього один вечір вирішила побути без тебе — а ти вже дурієші. Дружня порада: з’ясуй, як вона до тебе ставиться, щоб не виглядати дурнем.

— Ромо, в мене від тебе вже голова болить, — вимучено всміхаюся й плескаю найкращого друга по плечу. — Ціную твою турботу, і дякую за безкоштовний сеанс психоаналізу, але я розберуся сам.

Відверті розмови — не моя тема, і Кравець це знає. Я й так уже занадто розкрився перед ним і ледь не потонув у купі запитань, на які зовсім не хочу відповідати. Я хочу жити теперішнім і кайфувати, не забиваючи голову зайвою нісенітницею. Я хочу свободи — у діях і в виборі.

І зараз мій вибір — не чіпати Лізу.

Хоча не приховую: думка спитати, чим таким важливим вона зайнята, все ж майнула.
Але я вчасно згадав, що вона теж вільна.