Глава 32

Максим

— Давай підсумуємо, — Роман розпливається у своїй фірмовій зухвалій усмішці, нависаючи наді мною, поки я жму штангу від грудей. — Ви ночуєте одне в одного, ти оплачуєш техобслуговування її машини…

— Це дрібниці. Як премія, — перебиваю, затримуючи штангу на мить над собою.

— Погнав крізь бурю й ураган в іншу область, щоб її врятувати…

— Так учинив би будь-який нормальний чоловік.

— Водиш по ресторанах…

Я завершую підхід і даю Роману знак прибрати штангу на опори. Руки трохи тремтять — не від навантаження, а від того, як він своєю нескінченною аналітикою лізе прямо в мозок.

— Те, що ти заперечуєш очевидне, правди не змінить, — бурмоче він, віддихуючись, наче сам щойно тягнув вагу. — Але мене цікавить інше. Ліза не дурна. Вона все прекрасно розуміє. Розуміє — і далі з тобою крутить. Питання: навіщо?

Його погляд в дзеркалі — важкий, уважний. Той самий, яким він колись оцінював суперників на змаганнях. І що сильніше він дивиться — то більше мене ковбасить.

— Ромо, та пішов би ти до біса! — напруга, яка сиділа в мені з ранку, вибухає. Я й без того на нервах через те, що Ліза весь день ігнорує повідомлення, а тут ще й цей психотерапевт-нелегал розкладає моє життя по поличках. — У наших стосунках усе взаємно. Ми маємо одне одного в рівній мірі, якщо вже висловлюватися твоєю мовою.

Я переходжу на тренажер для спини. Стягую вагу, роблю перший рух — і ловлю себе на думці, що мені сьогодні складніше зосередитися, ніж будь-коли.
У залі тісно, багато чужих запахів, музика занадто гучна — все дратує.
Я звик до свого простору, до тиші власної тренажерки, де повітря пахне деревом, а не дешевими енергетиками й чужим потом.

Витираю піт з чола й на автоматі перевіряю смартфон.
Нічого.
Жодного повідомлення від Лізи. Тільки робочі листи та нагадування.
І це, чорт забирай, гризе сильніше, ніж будь-який прес з п’ятьма підходами.

— Максе, скільки років ми з тобою дружимо? — муркоче Роман десь за спиною.

— Двадцять, — бурмочу я, не даючи йому можливості драматизувати.

— От і добре, — він глибоко зітхає, ніби готується читати заповіт. — Тому слухай. Ми тут уже дві години. ДВІ. І за цей час он там, — він кивком вказує на ряд бігових доріжок, — змінилося з десяток богинь у лосинах. А ти хоч на одну подивився? Хоч раз? Я щойно носом тебе ткнув у шикарну дупцю — і що? Нуль реакції.

Я обертаюся байдуже.

— Нормальна. Нічого так. Далі що?

— Далі те, що ти п’ять разів хапався за телефон, — Роман дивиться на мене, як лікар на пацієнта, у якого виявили нову, рідкісну форму шизофренії. — І я тебе не засуджую, ти ж знаєш. Але…

— Але чого ти причепився? — обриваю.

Він замовкає. На диво — не огризається, не кепкує. Лише почухує потилицю, згладжуючи усмішку.

— Тому що я пам’ятаю, що з тобою було тоді.

Я завмираю на півруху.

— Гальмуй, — шиплю. — Я тоді був зеленим. Ідіотом. Не розбирався в людях. Зараз — усе інакше. Я інший.

— Дуже добре, — киває він. — Значить, якщо Ліза завтра порве з тобою — ти залишишся абсолютно спокійним?

— Не відповідатиму.

— Бачиш? Бо ти не любиш брехати. А я відповім за тебе: ні. Тобі буде не байдуже. Бо дівчина всього на один вечір випала з твого поля зору — а ти вже місця собі не знаходиш.

Серце робить різкий удар. Неначе хтось пальцем натиснув на болючу точку.

— Ромо… — видихаю крізь зуби. — В мене від тебе вже голова болить.

Плескаю його по плечу.

— Ціную твою турботу. Дякую за сеанс психоаналізу. Але я розберуся сам.

Я кажу це тоном людини, яка ставить крапку. Але всередині — знак питання, великий, як чортова скеля.

Я завжди ухилявся від глибоких розмов. Я краще тіло зношуватиму тренуванням, ніж дозволю комусь роздерти внутрішнє. Роман це знає. І тому сьогодні уже зайшов занадто далеко.

А правда…

Правда в тому, що я не хочу тиснути на Лізу. Не хочу диктувати їй, де бути, що писати, з ким бачитися. Ми вільні — обидва.

І саме це мене й лякає найбільше.

Бо, чорт забирай, уперше за багато років мені не все одно.
Я хочу знати, де вона.
Чим зайнята.
Чому мовчить.
І чи думає зараз про мене хоча б половину того, скільки думаю я про неї.