Глава 31

Максим

– Ти серйозно? – запитує Роман по телефону, збурюючи в голові хвилю супротиву.

Про те, що я вирішив запросити Лізу на щорічну вечірку, Кравця вже сповістили. Знаючи амбіції друга, я впевнений: ця новина зачепила його за живе.

– В якому статусі ти її приведеш на такий серйозний захід?

Усміхаючись, дістаю з консолі губку й займаюся натиранням панелі до блиску. Я стою на парковці супермаркету, так і не вирішивши, куди рулити. Одна чорноволоса красуня не бере слухавку.

– Я статусі не ставив. А чому тебе це так хвилює?

– Напевно, тому, що ти мій друг і партнер, підвищує тон Ромка,  я не хочу,  щоб спільна справа постраждала.

– За справу не хвилюйся. Все під контролем, – підтримую, як можу.

– Ти в клуб прийдеш? Я всіх на десяту запросив.

– Ти серйозно влаштовуєш вечірку?

– А чому ні?– обурюється Ромка. – Хіба я не заслужив?

– Гадаю, працювати на результат мають всі співробітники, – посміхаюся я. – І не варто з цього влаштовувати шоу.

– Це Ліза тебе накрутила?  — Сердиться Кравець. Спочатку тобі мізки запудрила, тепер ще й всіх навколо зачарувала. Може, вона чаклунка?

– Послухай, головне, що вона добре виконує свої обовʼязки, і всі задоволений. Це важливіше.

Роман замовкає, а я продовжую захищати Лізу:

– Вона відразу зорієнтувалася  у справах і не намагалася залізти до мене в штани( про те, що таки заліз їй під спідницю,  вирішую промовчати).  За три тижні вона непогано освоїлася, правда? – усміхаюся я.

– Так. І це насторожує. Тебе хіба ні?

– Ні, – видавлюю я похмуро. – Давай завтра обговоримо деталі.

Ми прощаємося, і я прибираю телефон у тримач, розмірковуючи, чи не буде занадто нахабно дзвонити Лізі втретє. Вечірні плани ми не обговорювали, і це нагадує збій у системі моїх життєвих принципів.

«Тойоту» я загнав на техобслуговування, тож планував забрати Лізу з офісу після роботи. Це був мій коварний  план.

Не люблю змінювати свій розпорядок – по-перше. Це вносить хаос у життя.
Не люблю залишатися в невіданні – по-друге. Це прямий шлях до втрати контролю над ситуацією.

Зітхнувши, заводжу «Мерседеса». Ліза зайнята своїми справами, і мені не завадило б зробити те саме. Наприклад, відпочити, поспати вісім годин замість п’яти або в один писок з’їсти всі смаколики, які я купив для нас. Або з’їздити кудись, щоб розвіятися.

До речі, чи не наводить вона марафет перед вечіркою? Може, тому й не бере слухавку? Ця думка дратує — завершити виснажливий день я б хотів чимось приємним, нехай навіть просто спокоєм і невеличкою нагородою за турботу.

Сьогодні довелося курсувати між офісом, кількома зустрічами та особистими справами Лізи. Постійні доручення, нові завдання, перевірки — усе це забирало купу часу. На щастя, є помічники, але все одно доводиться самостійно вирішувати проблеми. Мелодія вхідного дзвінка прорізує тишу салону на виїзді з парковки.

Ліза.

Натискаю на зелений значок і переводжу телефон у режим гучного зв’язку.

– Так, – починаю беземоційно.

– Скучив? – дзвінкий веселий голос Лізи зовсім не поєднується з моїм пригніченим настроєм.

На фоні чутно сміх і розмови кількох людей. Бачу перед очима: вона, мабуть, біля басейну або на вечірці, до якої щойно приготувалася.

– Абсолютно, – буркаю без роздумів.

– Ти не дуже переконливий, – жартує вона. – Але прикинусь, що повірила. Я теж абсолютно  не сумувала, Максим Вікторович.

Її веселе  звертання на ім’я по батькові миттєво підбадьорює. Забуваю про втому і бажання відпочити, і настрій різко поліпшується.

– Де ти?

– Допомагаю подрузі. Ти її бачив у барі.

Згадую. Та сама  Катя, яку важко не помітити.

Я Лізі довіряю на рівні інстинкту: знаю, що вона не порушить наш домовлений формат стосунків. Але всупереч цьому всередині щось закипає, коли уявляю, що вона десь там, у компанії людей, яких я не знаю.

– І як же ти допомагаєш подрузі, цікаво?
– Хочеш приєднатися?

Не стримую усмішки:

– А ви займаєтеся чимось цікавим?

Вона на мить замовкає, а потім нерішуче відповідає:

– Ми обираємо для неї сексуальну білизну.

– Ліза, ти з мене знущаєшся?! – вибухаю я, різко гальмуючи на світлофорі біля Олімпійської. І не помітив, як розігнався — у центрі Києва це вже не рух, а боротьба за виживання: або стоїш, або стоїш, варіантів небагато.

– А що такого? Не думала, що тебе може злякати вітрина з мереживними трусиками.

Стан «тупити» мені був раніше не знайомий. Але за ці кілька секунд він миттєво влився в кров, що живить мозок.

Тихо ржу, щоб вона не зрозуміла, який я ревнивий ідіот.

– Не звертай уваги. Ти надовго там?

– Гадаю, на годину. Катя майже визначилася з моделлю.

l– А на чому ти поїдеш додому? – Чорт, вона подумає, що я з тих чоловіків, які  прискіпливо контролюють кожен крок своєї дівчини.

– На таксі, Максе, – за інтонацією відчуваю, що Ліза посміхається. – Але якщо тобі не складно, то можеш заїхати за мною.

– Гаразд, побуду сьогодні твоїм таксистом, – прикриваю я егоїзм вимушеним лицарством.

– Подзвони, коли дістанешся до місця, буркотун. Я тебе зустріну! – радісно повідомляє вона і кладе слухавку.

Буркотун?

Я ніякий не буркотун. Це називається «серйозність».

Зустрівшись з усміхненим обличчям у дзеркалі заднього виду, відводжу погляд на дорогу і перелаштовуюся в інший ряд, заборонивши собі думати про те, чому я так неадекватно реагую.