Глава 30

Ліза

Я уважно перечитую лист, що надійшов на корпоративну пошту, і кілька разів кліпаю, переконуючись, що він мені не примарився. Мені й справді прийшло особисте запрошення на новорічну вечірку від PR-відділу — як співробітниці компанії. Ба більше, у списку запрошених зазначена й моя посада: асистентка пана Корчинського.

Чесно кажучи, я навіть щипаю себе за зап’ясток.

По-перше, я зовсім не очікувала, що тимчасову помічницю вшанують такою честю.
По-друге, ця вечірка — саме та, на яку торік мене не запросили, зате Ярослав прийшов туди зі своєю новою «музою».

Словом, подарунок долі.

Я перечитую листа ще раз і розумію одне: це ідеальний шанс.

По-перше, я піду туди з Максом. Це буде наш перший публічний вихід «у люди».
По-друге, Ярослав напевно там буде — такі заходи він ніколи не пропускає.
А отже, мені достатньо лише з’явитися… гарною, спокійною, впевненою — і дозволити йому побачити, що я вже не та Ліза, яку можна було легко списати з рахунків.

Поки що все складається так, ніби світ сам підштовхує мене в потрібному напрямку.

І все ж один факт не дає мені спокою: мої стосунки з Максом. Саме тому, коли він укотре телефонує, я відхиляю дзвінок і пишу повідомлення.

Я: «У мене з’явилися важливі справи. Побачимося завтра в офісі».

Натискаю кнопку «надіслати» для цього холодного повідомлення, поки не передумала, вимикаю звук на телефоні й далі блукаю супермаркетом, бездумно закидаючи продукти в кошик.

Я сподівалася нарешті зітхнути вільно, звільнивши вечір від Максима, але натомість у грудях починає нити. Наче там розверзлася темна печера.

Я злюся. Чорт забирай.

Я вирішила полегшити власні страждання, скоротивши зустрічі з Максом.
І саме це — одна з причин моєї злості.

Через місячні у нас не було сексу вже п’ять днів. Але турбує зовсім не цей жалюгідний перерив у статевому житті. Насправді тривожить інше: упродовж усього цього періоду наші вечірні й нічні побачення так і не припинилися. Для формату тимчасового зв’язку, що мав триматися виключно на інтимі, це надто довгий термін.

Стосунки між нами виглядають зовсім не так, як Макс окреслив їх на самому початку. Він може обманювати себе, називаючи це «пристойним» сексом без зобов’язань, але в мене достатньо розуму, щоб бачити далі власного носа: ми зустрічаємося по-справжньому.

Одна річ — дивитися на коробку в подарунковій упаковці, крутити її в руках і гадати, що всередині. І зовсім інша — розгорнути її, знайти подарунок мрії… а потім спробувати запакувати назад.

Я тану від його рук, що обіймають мене під час сну.

Люблю спостерігати за ним, коли він спить. У такі миті здається, що Макс належить лише мені.

Мене захоплює його сміх. У хвилини радості він виглядає особливо красивим і відкритим.

Мені в кайф нишком прислухатися до його бізнес-розмов і вловлювати різницю між тим, як він говорить із клієнтами — і зі мною.

Максим розумніший за мене. Справедливіший. І… кращий.

Чим ближче я пізнаю Корчинського, тим чіткіше усвідомлюю: я його не заслуговую. Я вщерть напакована брехнею. Справжню мене він знає лише за межами офісних стін. Увечері ми не говорили про роботу — а отже, й брехати не було потреби. Максим обіймав, цілував, слухав мої веселі історії з дитинства й юності, ділився власними, а я уявляла, ніби все це він робить саме зі мною, а не з Лізою — власницею вигаданих умінь і прихованої особистості.

Кожна зустріч, кожні обійми, кожна розмова по душах прив’язували мене до Корчинського дедалі міцніше.

Але навіщо? Навіщо Макс приїжджав до мене?

Одного вечора я дісталася додому на своїй відполірованій «Тойоті» — її пригнали з техцентру просто до офісу. Я почувалася кепсько й відпросилася раніше, а Макс з’явився пізніше — з трояндами й тортом, хай їм грець. Ми замовили піцу й жували її, обіймаючись, перед екраном телевізора. На ніч Макс залишився в мене.

Другого вечора в нас стихійно виник сеанс масажу. Макс засидівся на роботі допізна, але все ж приїхав до мене — втомлений, голодний, та до болю красивий. Мені шалено захотілося його потішити.

Скуштувавши карбонату, яку приготувала, Макс пішов у душ. А зайшовши до спальні, розтанув від затишку, який я там облаштувала. Я запалила кілька високих свічок на приліжковій тумбочці, попросила його лягти, і взялася до справи.

Макс стогнав від задоволення, сховавши обличчя між подушками, і засипав мене компліментами про «золоті руки».

Вранці на парковці нашого бізнес-центру Максим простягнув мені ключі від своєї квартири — на випадок, якщо затримуватиметься. Він виглядав спокійним і невимушеним, а я дивилася на ті ключі так, ніби на їхньому місці сяяла обручка. Як після таких жестів не думати про щось більше?

Ключами я скористалася того ж вечора.  І жодних виправдань у мене немає.

Наступного дня ми гуляли вечірнім Хрещатиком пішки, тримаючись за руки.

А раптом Корчинський помиляється — й теж відчуває до мене щось більше? Можливо, в нас є шанс? Та я відганяла ці наївні думки подалі. Жодного шансу немає.

Якщо бодай на мить уявити, що я зізнаюся в усьому, Максим не пробачить і не зрозуміє. Я встигла достатньо пізнати рівень його гордості й самолюбства, щоб на це сподіватися.

А я пробачила б, якби ми помінялися місцями? Думаю, так. Потреба бути з ним переважила б обман. Але я — це я. А у випадку з Максом шальки терезів схилені в інший бік, бо в нього такої потреби немає.

Чорт забирай… Я справді щойно вимовила подумки слово «потреба»? Я ж збиралася бути розважливою, незалежною, амбітною.

А тепер на кого перетворилася?. Пора з цим закінчувати. Хіба Макс щось мені обіцяв? Ні. Отже, слід триматися початкового плану.

Я рушаю до каси, безперестанку ковтаючи повітря. Від різко пришвидшеного пульсу в горлі пересохло. Дихання не слухається, доводячи до запаморочення. Телефон тим часом не вгамовується.