Глава 29

Максим

На нашому столі майже не лишилося вільного місця через тарілки з такою кількістю страв, що ними можна нагодувати половину Китаю. Тут три види салатів, глазурована качина грудка з картопляним пюре, запечена форель, креветки на грилі, мідії з пармезаном, а попереду ще й десерт. Ліза скромно заявила, що не голодна, хоч я, звісно,  цьому не повірив, тож замовив усе, до чого маю слабкість і сам. Шеф-кухар цього ресторану — наш із Кравцем однокласник, і ми часто сюди навідуємося.

У Лізи в роті точно є ерогенні точки, інакше чим пояснити її бурхливу реакцію під час їжі? Свої коси вона розпустила перед виходом із дому, перетворившись на розкішну леді з копицею хвилястого волосся. На ній чорна обтисла сукня до колін. Та сама, з вирізом до самої спини, який я встиг оцінити поглядом на заміській базі відпочинку. Його зараз не видно, але думка про те, що я міг би легко провести туди руку, заважає зосередитись.

Спостерігаю, як дівчина неквапливо стягує з виделки рибне м’ясо, завмирає на мить, відчувши його на язиці, і з придушеним: «М-м-м» прикриває повіки, коли починає повільно пережовувати. І я частково жалкую, що не залишився в неї. Але в такому разі нам знову не вдалося б поговорити. А розмова потрібна. Я звик усе розкладати по поличках і не хочу, щоб Ліза плекала ілюзії щодо мене. Тому вирішую не затягувати:

– Нам потрібно дещо обговорити.

– Про що ти?

– Про нас. І про подальшу взаємодію.

Вона завмирає і, промокнувши губи серветкою, тягнеться до келиха з коктейлем. В її погляді з’являється жорсткість.

– Якщо ти про пункт щодо домагань і особистих стосунків, і ця вечеря — вибачення за…

– Цього пункту більше немає, – перебиваю я, поки Ліза не встигла себе накрутити. Що за нісенітницю про вибачення вона почала говорити? – Точніше, у нього внесено невеликі зміни.

– Тобто ти не збираєшся мене звільняти?

Її бажання працювати в моїй компанії тішить моє самолюбство. Посміхаючись, я розслабляюся на м’якому дивані, розкинувши руки на його невисокій спинці.

– Ні.

– Гаразд. Тоді про яких «нас» ти хотів поговорити? – Вона відкидається на спинку та починає завзято копирсатися в сумці з таким виглядом, ніби шукає там учорашній день.

– Для початку пропоную зробити наше спілкування чесним. Я можу на це розраховувати?

Ліза підіймає на мене здивований погляд, припинивши шарудіти в сумці:

– Звичайно.

– Чудово. Тобі подобається трахатися зі мною? – дівчина явно не очікувала почути саме це, та ще й у такій відвертій формі, але під прицілом мого очікувального погляду поступово розслабляється, і на її обличчі проступає фатальна посмішка.

– Ти ж і сам знаєш, Максе. Напрошуєшся на комплімент?

Я усміхаюся у відповідь.

Повернувшись на дивані, Ліза  знову озброюється коктейлем. Наче навмисне охоплює трубочку губами, випробовуючи моє терпіння.

– Ти ведеш до сексу без зобов’язань? – першою озвучує вона пропозицію, що крутиться на кінчику мого язика. У гордовитій інтонації — ані грама образи. Навпаки. Полегшення — от що читається на її обличчі. Ідеально.

– Пристойний секс без зобов’язань, – уточнюю я.

– Поясни.

– Протягом нашого зв’язку ми будемо єдиними партнерами один для одного.

– А ти все продумав, так? – Ліза хитро всміхається, а я роблю серйозний вигляд на час «переговорів», щоб не розгубити запал і довести усе до кінця сьогодні, зараз.

– Але якщо ти відчуєш, що хочеш більшого, ми все припиняємо. І ти покинеш мою компанію.

– Тобто на одній шальці терезів — секс і робота, а на іншій — ні сексу, ні роботи? – хихикає вона. – Несправедливий шантаж.

– Або можемо загальмувати прямо зараз і залишити все як є. Ти — моя асистентка, я — твій бос. Але, як показала практика, це ненадовго, тому я й пропоную спростити нам обом життя.

– Ненадовго, так… – замислившись, Ліза ворушить трубочкою шматочки льоду та фруктів у келиху, а потім самовпевнено розправляє плечі й запитує: – А якщо більшого захочеш ти?

– Тут можеш бути спокійна, – промовляю правду, в яку непохитно вірю, красномовно поплескавши себе по області серця: – На жаль чи на щастя, тут у мене велика каменюка.

– З чого така впевненість?

– Просто повір.

Трохи помовчавши, Ліза ставить наступне запитання:

– Ми будемо ховатися?

– Так буде краще для нас обох. Не хочу брудних пліток.

– Ой, а хто це тут у нас? – Заглиблений у розмову з дівчиною, я не одразу розумію, що це напівп’яне звертання адресоване нам.

Ми з Лізою одночасно повертаємо голови на джерело звуку. При вигляді колишньої асистентки в мене напружується підборіддя.

– Привіт, Олю. Не сподівався тебе тут побачити.

– День народження подруги святкуємо, – вона махає в бік дальніх столиків. – А у вас ділова нарада?

– Її щаслива усмішка геть не пасує до єхидного погляду, яким вона кинула на Лізу і наш заставлений стіл.

– Щось на кшталт, – ухиляюсь я, розраховуючи, що вона правильно зрозуміє моє небажання розводити балачки й просто забереться.

– Ну гаразд. Не буду заважати.

З кривою усмішкою Ольга відкидає волосся за спину й іде, покачуючи задом.

Я повертаю увагу до Лізи, яка проводжає спину суперниці із сумом в очах.

– Вона — не ти, – випереджаю її можливі переживання і натискаю кнопку виклику офіціанта.

– Знаю, – погоджується Ліза. – Давай обійдемось без десерту і поїдемо додому?

Я щойно міркував про стосунки без зобов’язань, а сам борюся з раптовим поривом поцілувати її й підтвердити свої слова. Сподіваюся, Ліза не передумала? Хоча я й не збираюся уточнювати, чей саме дім вона мала на увазі під «поїдемо додому». Настав час познайомити її зі своїм королівським ліжком.