Глава 28

Ліза

– Ну що скажеш? – запитую в Каті, завершивши свій майже півгодинний монолог.
Подруга тільки й встигала вставляти «ой» та «ого», щиро дивуючись усім пригодам, що зі мною трапилися за останню добу. Я й сама спітніла від хвилювання, згадуючи все це.

– Що тут скажеш, Сонечко… – зітхає вона жалібно, а потім як заверещить у слухавку: – Та він закохався! Ти розумієш, чим це загрожує?

– Ні-ні, – поспіхом заперечую, боюся навіть подумки звикнути до думки, яка й мені самій не раз спадала в голову. – Між нами якесь неймовірне тяжіння, от ми й зірвалися. Та й ситуація була… нетипова. Ми обидва просто змерзли до кісток.

– Тобто ви так оригінально зігрівались? – підозріло тягне подруга.

– Так.

– А Корчинський примчав за двісті кілометрів просто щоб тебе зігріти?

Мимоволі усміхаюся. Якщо чесно, моя злість на босса зникла тим клятим ураганом одразу, щойно стало очевидно, що він приїхав саме заради мене— і мою миттєву капітуляцію без бою цілком можна виправдати.

Мене обдає жаром, коли в пам’яті спливає момент, де я  смокчу його палець.
Дурдом… Я стала безсоромною. Хоч я й ніколи не була святошею, але з тими двома хлопцями, що були в моєму житті, я не дозволяла собі такої розкутості ані на першому, ані на другому побаченні.

А з Корчинським у нас узагалі ніяких побачень не було.

– Катю, ми обидва повнолітні. Не перебільшуй значення нашого зриву.

– І що тепер із роботою? Тебе звільнили? – зависаю на цілком логічному питанні, бо цей делікатний пункт ми так і не обговорили.

Після всього, що сталося в машині, Макс дбайливо витер мене своєю футболкою й допоміг одягтися.

Досі не можу повірити, що я протопала майже п’ять кілометрів пішки й не загинула десь у брудній канаві. Але розряджений телефон і порожній бак не залишили мені вибору. Я сподівалася, що в офісі буде клієнт, який допоможе, але натрапила на нові труднощі.

А потім з’явився Макс.

Зрештою, сперечатися з ним у моєму стані сил уже не було. Тому, коли ми приїхали до Максима додому, я просто підкорилася: забралася під ковдру на його дивані, намагаючись хоч трохи зігрітися. Максим принес із кімнати ще дві теплі ковдри, укрив мене ретельніше, а потім ліг поруч — не нав’язливо, але так, щоб я виразно відчула тепло його грудей за своєю спиною. Ми обидва були занадто виснажені, щоб пручатися сну.

Я хвилювалася, що вранці все зміниться і його поведінка стане іншою, але, прокинувшись, почула дзенькіт посуду на кухні. Максим уже був на ногах і щось готував. Виглядав він при цьому так серйозно, ніби створював справжній кулінарний шедевр.

На той момент він уже викликав машину, щоб відправити мене додому, тож ми просто перемовлялися, приводячи до ладу кімнату після мокрих речей.

Коли за мною приїхали, він провів до дверей і коротко обійняв.  А ще попередив, що тимчасово бере мою машину на себе — після вчорашньої пригоди вона точно потребувала огляду.

– Ми не говорили на цю тему, –  кажу я, кинувши погляд на настінний годинник. Майже восьма вечора, а я чекаю від нього звістки так, ніби маю на це якесь право.

– А про що тоді говорили? – не відстає подруга.

– Про всяку нісенітницю.

– Ти вже повідомила йому, що вас звела сама доля? – кепкує Катя.

– Ні. Не хочу виставляти себе однією з тих дівчат, для яких питання заміжжя стоїть на першому місці у списку життєвих цілей.

– Єлизавета Корчинська. Гарно звучить… – зовсім не зважаючи на мою заяву, мрійливо вимовляє Катя, приміряючи це поєднання, і я миттєво червонію, наче стигла полуниця. Мої слова розходяться з думками, бо потайки я вже робила те саме. Але ця таємниця помре разом зі мною.

– Припини, Катю, – бурчу я, намагаючись заглушити власні закохані фантазії.

Від дзвінка у двері я підскакую, хапаючись за серце. Макс?

Хоч би Макс… хоч би Макс.

– Катю, до мене хтось прийшов. Я передзвоню.

Скидаю дзвінок і  лечу до дверей, боячись, що він почує мій топіт і зрозуміє, з яким нетерпінням я його чекала. Почуваюся школяркою. На мені сексуальна кремова піжамка з шортиками, а волосся заплетене у дві коси. Сподіваюся, трохи підфарбовані вії не видадуть того, що до сну я зовсім не готувалася.

Перевіряю гостя у вічко, і щаслива усмішка буквально паралізує обличчя. Відчиняю двері й натикаюся на небесно-блакитні очі, які починають метати блискавки, поки він оглядає мене з голови до ніг і назад. Корчинський виглядає свіжо й охайно. Кілька чорних пасм падають йому на лоб, додаючи образу легкої недбалості. Я мимоволі переминаюся з ноги на ногу, вражена тим, як йому пасує пальто в поєднанні з чорними джинсами.

– Привіт, – вичавлюю банальність, бо не знаю, що сказати і як поводитися. Хто ми тепер одне одному?

– Впустиш? – усміхається Максим, виставляючи вперед коробку з тортом.

Засміявшись, відступаю в квартиру, запрошуючи зайти.

– Це замість квітів?

– Не знав, які ти любиш квіти, тому вирішив зайти з козирів.

– Це нечесний хід. Але дякую. – Притискаючи до себе улюблені ласощі, я прямую на кухню, прикушуючи внутрішній бік щоки, щоб він не помітив моєї гігантської посмішки зі спини.  Невже він справді запам’ятав, як я колись обмовилася, що обожнюю «Київський торт»? – Мені подобаються троянди, – випалюю, відповідаючи на запитання, яке він навіть не встиг задати.

– Візьму до уваги.

Кожна його відповідь кричить про те, що наш зв’язок  не обмежиться одним днем, і це так само п’янить, як і лякає. А раптом він захоче зустрічатися зі мною? Що, якщо Катя має рацію, а я просто не хочу визнавати очевидне? Тоді мені гаплик. Нам гаплик. Якщо допустити думку, що між нами можуть бути стосунки — Макс ніколи не пробачить мені брехню.

Обертаюся до нього. Красень усе ще стоїть на порозі, ковзаючи по мені поглядом, від якого теплішає шкіра.

– Ти не зайдеш?

– А в тебе є щось поїсти?

– Ні.