Глава 27

Максим

Внутрішнє відчуття підказувало: Ліза таки поїхала на зустріч за моїм дорученням, а не до качка, вимкнувши телефон на зло. Якого біса я взагалі відправив її туди? Проклята злість відступила, і на її місце прийшли абсолютно не притаманні мені докори сумління. Повівся як малолітній ідіот. Хотів провчити, показати її “місце”, а що в підсумку?

І ось, після двох годин скажених перегонів майже порожньою трасою, я залишаю позаду знак «Житомир». За кілька хвилин бачу попереду тривожно мерехтливі аварійні вогні. Ребра стискаються навколо внутрішніх органів так, що дихати майже неможливо. Світло фар слабко вирізняє знайому "Тойоту", що стоїть у кюветі боком.

Відриваю погляд — і тільки тоді помічаю дерево, що впало й перегородило дорогу.

Б’ю по гальмах.
Вилітаю з машини.
У голові повний хаос.

Крижаний дощ хльостає по обличчю, трохи остуджуючи розпечені думки. Кювет неглибокий, і, попри пориви вітру, що збивають із ніг, слизький намул дозволяє швидко дістатися до зовні неушкодженої машини.  "Тойоту" засмоктало в багнюку.

Двері водія зачинені. Прикладаюся крижаним лбом до скла, намагаючись розгледіти салон, але всередині порожньо. Кидаю погляд навколо —  майже нічого не видно. Ліворуч і праворуч — темний ліс із деревами, що гнуться до землі; погода точно не сприяє прогулянкам. Де вона могла подітися? Може, хтось зупинився і допоміг?

Продутий до кісток і по коліна в багнюці, я повертаюся до «Мерса». Зв’язку немає. Здираю важке від води худі й у приступі безсилого шаленства тру мокре волосся, розбризкуючи холодні краплі довкола. Офіс Приходька зовсім близько. А що, коли ця вперта вирішила йти туди пішки, злякавшись його невдоволення?

Крізь косі струмені води майже нічого не видно, але дорога добре мені відома. Я швидко дістаюся офісу, але вікна будівлі темні.

Зупиняюся перед кованими воротами й беру телефон як ліхтарик. Надворі  стало зовсім холодно, і я боюся навіть уявити, як замерзла Ліза. 

Я обходжу двір-колодязь по периметру. Поривчастий вітер закидає сюди цілі потоки дощу, хльостає по камінню та стінах, розбиваючи тишу лунким гуркотом. Веду світлом телефона праворуч — і раптом упізнаю тендітну фігуру, що скрутилася на сходах, ніби намагаючись стати меншою за саму себе.

– Ліза! – крик мій тоне у свисті бурі.

Я ближче підношу телефон. Промінь вириває її з темряви: вона сидить, підтягнувши коліна, мокра наскрізь, дрібно тремтить, щулиться від світла, яке різко ріже очі.

– Ти тут… – виривається в мене з таким полегшенням, ніби вперше за час усієї гонки можу вдихнути на повні груди.

Ліза майже не рухається. Весь одяг  ніби зняв кольори: чорне пальто потемніло ще більше, штани прилипли до ніг, волосся важким пасмам обліпило щоки.

Я мимоволі хмикаю. Не час і не місце, але нерви здають, і сміх виходить сам собою — то чи від  адреналіну, чи від того, що вона ціла. Можливо, і те, й інше разом.

– Що тут смішного? – кидає вона крізь тремтіння. На обличчі — не радість, а справжня ненависть до мене. Вилиці сіпаються від холоду. Під очима темні розводи. Сподіваюся, це від дощу, а не від сліз.

Я ковтаю повітря, намагаючись хоч якось зібрати думки.

– Вирішила освіжитися? – тихіше, ніж хотів би, але сарказм усе одно проривається. – Чому не зайшла до кафе?

Войовничий вираз робить Лізу дикою і… чорт забирай, неймовірно красивою.

– Я забула гаманець у машині. – Вона зводить брову. – А ти що тут робиш? Вечірка виявилася нудною? Не виправдала очікувань?

Вона просто  чарівна, коли сердиться і палає гнівом.

– Та ні. Було навіть дуже весело, – спеціально піддражнюю її.

Беру її руку і тягну геть з холоду до тепла салону авта. Дощ майже вщух, але з дахів усе ще швидко крапає, дратівливо й холодно. Ліза ступає швидко й беззвучно.  Раз по раз притискає руки до себе, намагаючись зберегти бодай трохи тепла в мокрому одязі.

– Тобі точно було весело? – питає вона, недовірливо зиркаючи у мій бік.

– Аякже, – криво всміхаюся. – Просто промок до нитки.

Вона фиркає, але крок пришвидшує — до машини, що стоїть трохи осторонь. Ліхтарі відбиваються в калюжах, а  мокрий асфальт покривається крижаною глазуррю. Я дивлюся на неї й розумію: вона змерзла набагато сильніше, ніж намагається показати.

Ми підходимо до автомобіля. Я відчиняю пасажирські дверцята, і тепле повітря салону виривається назовні.

– Сідай, – запрошую жестом.

Вона слухняно вмощується на сидінні, одразу підіймає ноги, ніби рятуючись від холоду. Я зачиняю дверцята, обходжу машину й сідаю поруч.

У салоні пахне дощем, мокрою тканиною і чимось рідним — можливо, її шампунем, а може просто нею. Вона тремтить, уперто роблячи вигляд, що все гаразд.

Я нахиляюся й беру її кросівки — важкі, до останнього волокна мокрі. Обережно знімаю кожен, ледь торкаючись її стоп. Потім — шкарпетки, з яких вода просто тече. Ліза стежить за кожним рухом, забувши навіть сердитися.

Я злегка відхиляюся, беруся за свою футболку, що липне до спини. Смикаю — знімаю через голову.  Я швидко витираю об тканину обличчя й волосся та кидаю футболку назад.

Моє раптове “роздягання” явно збиває її з думки. Вона на мить завмирає, забувши, що хотіла сказати, і лише дивиться на мене — прямо, відкрито, не приховуючи реакції.

–  Я ледве не замерзла в тій машині! Я вся була мокра, до останньої нитки!

– Але ти все ж змогла вибратися, – усміхаюся криво, струшуючи з себе холод. Лізин погляд, сповнений шоку й невіри, ковзає по мені знизу вгору.

Вона вже розтуляє рот, щоб знову вибухнути, але її погляд ковзає вниз — на мої руки, що вже впоралися з ременем на джинсах… і вона завмирає.

– Ти з глузду з’їхав, Корчинський? – бурчить Ліза, але голос значно м’якший. – Я ледь не загинула через тебе!

Я повільно простягаю руку, торкаючись її прохолодних пальців.

– Дай сюди, – кажу тихо, наче прошу не сперечатися, а довіритися.