Глава 26

Максим

Музичні баси ледь не зносять вибуховою хвилею, щойно відчиняються двері квартири, впускаючи нас із Романом усередину. Скинувши мокрі від дощу куртки, ми заходимо в осередок розпусти. «Піжами» — перебільшена назва для того, що вдягнули на себе дівчата. Постаралися вони на славу. Непогано. Не доведеться витрачати час на роздягання.

– Рооомчику! Приві-і-іт! – Худорлява блондинка в чорній сітчастій сорочці, під якою просвічує рожеве спіднє, цілує повітря біля щоки мого друга й переключається на мене.

Непристойно обхопивши мою шию долонями, вона надто високим голосом шепоче на вухо:

– Світлана.

– Максим, – відповідаю зі слабкою усмішкою, без сорому поклавши руки їй на талію. Я прийшов за втіхами, тож не бачу необхідності розігрувати чемного гостя.  Майже три тижні цим займався. З мене досить.

– Я про тебе багато чула і дуже рада, що ти прийшов. – Сірі очі з чорними стрілками, спрямованими до скронь, вдивляються в мої з хтивим блиском.

Мову цього погляду й перекладати не треба: я їй сподобався. Дівчина трохи кістлява, але симпатична. Ковзаю поглядом по присутніх і розумію, що всі дівчата тут плюс-мінус одного типу зовні, а що там усередині — мене не цікавить. Роман уже треться біля двох студенток, що танцюють у  мінішортах. Ті затисли його, мов ковбасу на канапці. Занурений у мстиві думки, я забув спитати, звідки він узагалі знайомий із хазяйкою квартири.

– Щось вип’єш? – гостинно пропонує вона.

– Може, краще покажеш свою кімнату? – питаю прямо, легенько потягнувши її до себе.

На всяк випадок готуюсь до гордої відмови, але дівчина не підводить: заводиться з пів оберта. Ненатурально пухкі губи вигинаються півдугою, і, кокетливо облизнувшись, Світлана бере мене за долоню.

– Із задоволенням.

Так просто? Навіть для пристойності не удасть, що вагається? Хоча, гріх скаржитися. Чим швидше станеться те, за чим прийшов — тим краще.

Поки ми пробираємося крізь напівголий натовп до довгого коридору,  ловлю себе на думці, що до Лізи я підкотив майже так само — нахрапом. Але була одна суттєва різниця: з нею я не збирався «закінчити швиденько». Тоді незрозуміле тяжіння ввело мене в ступор, але я не надав цьому великого значення. «Захотів — узяв» — таким був мій незмінний девіз.

Ліза ж теж погодилася майже без умовлянь. Тож чому ж мені не хотілося поводитися з нею, як із цією дівчиною?

Якби блондинка, що зараз виляє переді мною своїм худющим задом у стрингах, сказала «ні» на мою скотинячу пропозицію, я б не засмутився й пішов шукати іншу. А що зробив я, почувши ображену відмову Лізи? Поліз напролом, хоча міг би заманити в комору  офіціантку.

Ідіот. Ця чорноволоса відьма перетворила мене на якогось залежного, їй-богу. Що в ній такого? Погляд? Сміх? Запах?

Свєта відчиняє двері найдальшої кімнати   світло не вмикає . Очі швидко звикають до темряви? Тож я бачу обриси всіх предметів.

Спутниця тихенько хихотить й, знову вплітаючись пальцями в мою руку, тягне  до ліжка. Я повільно опускаюся на край матраца, що неприємно пружинить підо мною, трохи йорзаю, намагаючись знайти зручніше місце, і чекаю.

Вона зупиняється між моїх ніг і починає повільно, майже граційно, знімати з себе сітчасту сорочку. Зазвичай мені подобається самому брати ініціативу, але зараз у мені ніби оселилася дивна апатія. Звучить так собі, знаю. Та навіть докоряти собі лінь.

Може, вона впорається зі мною швидко, га? Мені зараз хочеться лише одного — отримати свою порцію задоволення й хоч на кілька хвилин перестати думати про Лізу.

Залишившись у рожевому мереживі, блондинка береться за мою футболку. Знявши її, вона спритно сідає на мену, починаючи ніжно облизувати шию, а я, щоб не виглядати неповороткою дерев’яною колодою, обхоплюю її сідниці. Жодних відчуттів. Навіть трохи неприємно на дотик. 

Вся обстановка здається штучною, особливо емоції. Точніше, їх майже немає, і це дратує. Мої думки блукають де завгодно, тільки не там, де треба. До того ж музика, що долітає сюди, дратує, а парфуми надто приторні. Вона занадто слиняво, волосся лізе мені в рот. Що за…

Дівочі губи повільно наближаються до моєї щоки, і я раптом розумію — не хочу цілуватися. Взявши ініціативу, перевертаю нас і опиняюся зверху. Вона із блаженним видихом проводить пальцями по моїй потилиці. Заплющивши очі для надійності, я притискаюся пахом, думками викликаючи ерекцію — і, здається, це спрацьовує. Розминаю її маленькі груди, залишивши ліфчик на місці, і воджу рукою по талії та животу, огинаючи кожен вигин.

Вібрація в задній кишені змушує мене розплющити очі. Свєта штучно посміхається, обмацуючи мої біцепси.  Раптом мені стає смішно через полегшення від нагоди ухилитися від нав’язаного обов’язку.

Вибачившись, я злізаю з незадоволеної блондинки й дістаю невгамовний телефон. Це секретар Олега Пріходька. Напевно, хоче доповісти про результати зустрічі.

– Слухаю.

– Максиму Петровичу, ваша помічниця не з’явилася на зустріч.

Поглядаю на годинник. Навіть при швидкості п’ятдесят кілометрів на годину Ліза мала б уже годину як бути в Житомирі. Я за своєю природою не надто тривожна людина, але зараз хочу, щоб вона включила впертість і ні куди не поїхала. Цей варіант кращий, ніж аварія. Від цієї думки стає тісно в грудях.

– Ви їй дзвонили?

– Так. Вона недоступна. Вибачте, не можу говорити. У найближчий час повідомте, на який день перенесемщ зустріч.

– Звичайно. Прошу вибачення за незручності.

Щось пробурмотівши, секретарка відключається, і я одразу набираю Лізу. Так і є: недоступна.

Не роздумуючи довго, крокую до ліжка за футболкою. Швидко її натягаю й із коротким: «Вибач», кинутий  дівчині, прямую на вихід.