Глава 25

Ліза



"І як я могла закохатися в цього пихатого індика!"


«Біполярник клятий".

"Який біс в нього вселився? Треба бути повним покидьком, щоб відправити мене в таку жахливу погоду за двісті кілометрів від Києва".


"І з яким виразом обличчя Корчинський оголосив про вечірку? Наче носом мене в коров’ячий коржик ткнув: мовляв, дивись, я на розхват. Не ти — то інша…"

Це лише частина внутрішнього монологу, яким я поливала Макса подумки добру половину дороги до Житомира.

У цій поїздці був один плюс: прогулка із Віктором зірвалася. Я й не планувала з ним зустрічатися, але вчора після роботи він припхався до офісу з букетом рожевих троянд і вручив їх на очах у  сестри.

Мені було страшенно ніяково його відшивати, тож із поваги до Насті я погодилася на побачення. Хлопець, звісно, не здогадувався, що воно буде першим і останнім. Вранці він надіслав фото, де демонстрував свої величезні м’язи на стегнах. Спортивні шорти спеціально підтягнуті мало не до паху для більшого ефекту, а прес так напружений, що об його кубики хоч моркву три. Захоплення бодибілдингом — це добре, але нарциси — не мій тип. Я не готова змагатися з дзеркалом за увагу чоловіка та ділити з ним гель для волосся.

Зараз мені точно не до побачень. Я заплуталася в собі, у власних почуттях і намірах. Але дякую Максу — своєю свинською поведінкою в офісі він розвіяв мої внутрішні сумніви й остаточно зруйнував ілюзії щодо його «особливої» симпатії до мене. Зазвичай я не романтизую ловеласів, але Корчинський дав стільки приводів думати інакше…

Прогноз погоди такий жу брехун, як і я. Пориви  сильного вітру шмагають лобове скло дощем. Двірники насилу справляються з потоками води, змушуючи мене зменшувати швидкість. Небо затягнуло хмарами, і ніч опустилася на землю години на дві раніше. Майже сьома, я спізнююсь, а попередити нікого не можу — зв’язок пропав.

Обабіч дороги тягнеться високий ліс, наче замкнув «Тойоту» в чорний тунель. Ні зустрічних, ні попутних авто. Чудово — дуреп більше немає.

До всього, я шалено хочу їсти. Останнім часом до мене повернувся не лише колишній апетит, а й колишні округлості.
 Якби не мій клятий план помсти, я б у житті не погодилася на цю поїздку!
Гордість,  яку я проковтнула в офісі,  стоїть у горлі грудкою, аж душить.


Видихаю тягар звалених проблем, намагаючись заспокоїтися, але образа все одно стискає мене удавкою, збираючи в носоглотці слізливий ком.

Максим, мабуть, уже приперся на вечірку. Сидить собі, попиває пиво, обвішавшись красунями, а потім переспить із однією з них. Від самої думки про це порожній шлунок зводить жовчним спазмом. Я ж знаю: ми нічим один одному не зобов’язані. Він має право робити, що хоче. Та й я сама збиралася на побачення — хіба ні? Але ж я навіть цілуватися з Віктором не планувала!

А Корчинський точно піде далеко. У його насмішкуватому тоні чітко читалися наміри на вечір. Чому ж цей факт так боляче ранить?

– Якого біса?! – вигукую я вголос, стискаючи кермо, і саме в цю мить бачу, як із темряви в мій бік летить щось іще темніше й довге.

Воно невблаганно наближається, і через погану видимість я не відразу розумію, що це велетенське дерево, яке падає просто впоперек дороги. У смертельному жаху я втискаю ногу в педаль гальма, і «Тойоту» починає крутити по слизькому асфальту, мов запущену дзиґу. Мене кидає з боку в бік, але я вчіплююсь у кермо мертвою хваткою.