Глава 24

Максим

– Давно ти працюєш у Макса? – Батько втручається в розмову мами й Лізи.

– Трішки більше трьох тижнів, – відповідає Ліза, зовсім не ніяковіючи під наглядовим поглядом тата.

– І як? Подобається?

Упізнаю цей тон. Просто зараз за столом сидить не просто господар дому, що приймає гостей, а адвокат Петро Корчинський, фахівець із кримінального права.
Навіть цікаво поспостерігати за їхньою взаємодією. Ні, батько крутий, коли не вмикає правозахисника, і почуття гумору в нього чудове. 

– Дуже подобається, так. – Іншої відповіді я й не очікував. Як у моїй компанії може не подобатися?

Де б вона ще знайшла керівника, що носить її на руках?

– Чим?

– Петре, дівчинка не на співбесіді. Відчепись від неї, – втручається мама.

Я ж мовчу, відчуваючи хворобліве задоволення від спостереження за розвитком подій.

– Чому ти пішла з попереднього місця роботи? – продовжує батько, проігнорувавши мамине зауваження і не дочекавшись відповіді на попереднє питання.

– Не подобалося, – Ліза широко йому всміхається, і я теж замислююсь над питанням і, загалом, над її минулим. Чому я досі не перейнявся цим і не запитав напряму? Як директор маю на це повне право.

Мати заохочувально кладе долоню Лізі на плече:
– І правильно, що робиш те, до чого лежить душа. Життя надзвичайно коротке, щоб витрачати його на задоволення чужих очікувань. Правда, любий? – додає вона з натиском, кинувши на батька осудливий погляд.

Ідеальний момент, щоб втекти.

– На цьому ми й попрощаємося. Дякую за вечерю, – перериваю я їхню дружню розмову.

– Зачекай. Синку, ти не забув про сімейне свято? – Стривожений погляд блакитних очей миттєво натягує м’язи спини в тугі струни.

На своє п’ятдесятиріччя мама планує масштабний банкет. Все б нічого, але серед запрошених напевно є ті, кого я не хочу бачити. Найгірше те, що вона знає про моє ставлення до цих людей, але не припиняє спроб звести нас разом. Якщо мати жадає крові й видовищ на власний день народження — то заради Бога: можу організувати і такий подарунок.

– Не забув.

– Ти приїдеш? – уточнює вона з надією, в якій ховається підтвердження моїх здогадок: вони будуть тут.

– Давай обговоримо це пізніше? – Підіймаюся з місця, зі скреготом відсуваючи стілець, і Ліза миттєво підводиться слідом. На її обличчі читається розгубленість від різкої зміни мого настрою, але зараз мені не до галантних манер.

Мама залишається сидіти на місці, загостривши розчарований погляд на моєму обличчі. Більше ні на чому не наполягає, але й проводжати не поспішає.

–  Треба вчитися відпускати минуле. Сподіваюся, ти колись зрозумієш, що я  на твоєму боці, – останню репліку вона супроводжує тиком пальця в мій бік, а мене трясе ще дужче. Не в останню чергу через те, що вплутав Лізу в сімейні розбірки. Якого біса ми залишилися на вечерю?

– Бувай. Я подзвоню.

Кивнувши, мовчки вказую своїй супутниці на вихід і сам рушаю туди. Паршивий день. Приїзд сюди був подвійною помилкою, але зате підштовхнув до висновку: саме час підшукати Тайсону інший дім.

***

– Які плани на нічку? – Роман падає у крісло навпроти й, прокрутившись навколо себе, натхненно тре долоні одна об одну. .

— Збирався з’їздити в Житомир, — розчаровую я його.

— Сьогодні? Ти прогноз погоди взагалі бачив? На область насувається буревій із мокрим снігом.

— Там максимум злива. Ліза перевірила погоду, я просив.

— Корчинський, нас запросили на піжамну вечірку. Уяви, скільки там дівчат, які мріють потертися об дорослих чоловіків! Усі — студентки останніх курсів політеху. 

Всупереч очікуванням друга озвучена пропозиція мені геть не здається привабливою.

– Я схожий на любителя піжам? – скалюся я.

– Це не проблема. Нам будуть раді в будь-якому прикиді, обіцяю. 

Що, чорт забирай, зі мною відбувається? Чому думка про гулянку у п’ятничний вечір більше не викликає колишнього передчуття? Не скажу, що я й раніше був завзятим тусовщиком, але відпочивати завжди вмів. Нічні клуби, бари. Я люблю покуражітіся з друзями, залишивши на десерт одноразовий,  секс без забов'язань. 
 

Я ще тиждень тому мав намір переспати хоч із кимось, щоб витіснити з голови останній секс, а сам знову пручаюся. 

Коротше, надалі стримуватися й удавати з себе  незайманця я не збираюся. Трохи видозміню власне правило не зустрічатися з однією й тією ж більше одного разу. Плюси  таких змін очевидні.

Заспоївши себе цими цинічними доводами, відкидаюся на спинку крісла і, байдуже сплівши пальці в замок, говорю, загалом, правду:

– Я й так скасував ту зустріч у вівторок. Скасую знову — і втрачу клієнта.

Недовірливий погляд друга ніби вирізає на моєму лобі фразу: «Годі брехати!»

– Зачекай-но, що це? – Кравець піднімає вгору вказівний палець, наче прислухаючись до неіснуючого звуку. У кабінеті тихо, як у бункері, завдяки шумоізоляції.

– Про що ти?

– А ти не чуєш?

– Що я маю чути?

– Сигнал SOS просто з твоїх штанів, – кривляється він із глузуванням, і я жбурляю в нього зім’ятий аркуш, який він без зусиль ловить.

– Ти, блін, серйозно? – кинувши злорадний погляд у бік Лізи, що перегортає сторінки якоїсь папки, Ромка нахиляється ближче й знижує голос: – Якщо ти їй вірність бережеш, то дарма. Вона на побачення йде.

На цій ноті варто було б заявити, що мені байдуже, але уражене самолюбство бере гору.

– З ким? 

– З Віктором, братом Насті, – Кравець розтікається по кріслу, очевидно насолоджуючись моєю реакцією.

– Ліза доповіла?

– Ні, почув базікання дівчат, поки каву робив.

Міряю недобрим поглядом профіль Лізи, що стоїть напівбоком по той бік скляної стіни. Вона старанно водить очима по аркушах, прикусивши губу. 
 

– А знаєш, я й справді надто розслабив асистентку, – випалюю, поки не передумав.