Глава 23

Ліза

«Я — асистентка. Я — асистентка. Я — асистентка…»

Ця мантра стала моєю подушкою безпеки після переходу на «ти». Вона хоч якось нагадує, навіщо я тримаюся поблизу Корчинського і чому не варто розганяти фантазії.

Максим з’являється з-за рогу впевнено й неквапно, тримаючи на повідку величезного собацюру, який, здається, нарешті вгамувався. Його пальці міцно замикаються на шкіряній петлі нашийника, а в погляді читається суворість і стримане роздратування.

Він щось бурмоче псові, і я майже певна — лається. Навіть у цьому є дивна сила, яка змушує мене легенько тремтіти.

Я чудово знаю, що в такі моменти краще не потрапляти йому під гарячу руку. Цей чоловік здатен одним холодним словом поставити будь-кого на місце.

І все ж, з якоїсь незрозумілої причини, саме зараз мене тягне до нього ближче.

Парадокс. Чим суворіший він стає, тим сильніше виникає бажання торкнутися вогню. Наче розумію, що обпечуся, та всередині все одно спалахує цікавість дізнатися, наскільки він гарячий насправді.

Волосся стирчить у різні боки, сорочка заплямована так, ніби він боровся не з собакою, а з драконом, ділові штани зім’яті… Іронія долі: такий розхристаний, неідеальний вигляд чомусь заводить значно сильніше, ніж бездоганно відпрасований костюм. Хай йому грець.

— У вівчарок особлива харизма, — я здригаюся і повертаюся на дзвінкий голос мами Макса, що пролунав зовсім поруч. Навіть не помітила, як вона підійшла.

На щастя, її погляд ковзає до собаки. Мабуть, вона вирішила, що я милуюся псом, а не її сином. Вдячно посміхаюся й намагаюся накинути на себе найасистентськіший з можливих виразів обличчя.

Мені ніяково бути в домі батьків мого колишнього коханця. Один неправильний рух — і я знову провалюся в ту саму прірву брехні, з якої так хотіла вибратися. А з батьками не жартують — це святе.

Жінка стає поруч, легко копіюючи мою позу. Ми обидві спираємося ліктями на дерев’яну огорожу альтанки.

На жінці шовковий домашній костюм, сорочка навипуск, волосся — темно-русяве, зібране у високий хвостик, що робить її молодшою років на десять. Роздивитися її уважніше я не встигла, та й зараз це було б недоречно. 

— Цей пес з'явився в нас випадково, Максим щось згадував? — жінка легко втягує мене в розмову. Було б геть неввічливо відповідати лише зніяковілими звуками.

— Ні. Ми не обговорюємо особисте, — знизую плечима й приклеюю усмішку, що приховує дивне бажання сказати «дуже хотіла б відповісти “так”».

— Тоді тобі пощастило, що я балакучіша за свого сина! — сміється пані Корчинська й дружньо штовхає мене ліктем, наче ми знайомі сто років. — Тайсона привезли на перетримку. Мали відправити іншій родині, але ті передумали в останню хвилину. Якби Макс тоді не підхопив його, пес би опинився невідомо де. Він, до речі, досі не вирішив, чи лишить його собі назавжди.

— Чому? — щиро дивуюсь.

— Оце краще спитати в нього. Мій син не надто терпить, коли я суну ніс у його справи.

— Тобто ви пропонуєте це зробити мені? — усміхаюсь.

— А хто ж іще? Ти ж його особиста асистентка. — Пані Корчинська вимовляє це так просто, ніби ця посада передбачає повний доступ до всіх його таємниць.

Максим успадкував від матері тільки колір волосся та очей. Усе інше — чистісінька копія свого батька. Навіть погляди в них однакові: різкі, уважні, такі, що змушують почуватися дрібною інфузорією під холодним склом мікроскопа.

Я розвертаюся до пані Корчинської всім корпусом, щойно Максим зникає у вольєрі. Він пройшов повз нас із тим самим підозрілим примруженням, яке змушує відчути себе школяркою, впійманою за підгляданням. Дуже сподіваюся, що він не вирішив, ніби я нахабно топчуся по його особистій території.

Можливо, я й топчуся… хоча зовні моя цікавість має вигляд чистої ввічливості. Я обережно підбираюся до істини:

— Ви всією сім’єю любите тварин? — запитую невимушено.

— Та ні, це радше захоплення самого Максима, — голос пані Корчинської теплішає. — Ми інколи допомагаємо, коли він завалений роботою, але в основному всім опікується Макс, коли є час. Він і дресуванням займається, і за вольєром дивиться. 

— Ну що, їдемо? — до нас повертається Максим, витираючи долоні рушником після короткої сутички з Тайсоном.

— Максиме, ти справді збираєшся так просто втекти з батьківського дому? — його мати кладе руки в боки, у погляді палає легке обурення. — Ми не бачились майже три тижні!  Нескінченна зайнятість і вечеря в Georgia не звільняють тебе від морального обов’язку побути з родиною, тож навіть не думай відкараскатись, — з усмішкою промовляє пані Корчинська.

Я ледь не ковтаю повітря. Вечеря в Georgia? Виходить, у Максима не було ніякого побачення? Цікаво… дуже цікаво.

— Ми поспішаємо, — хмуриться він. — Заїду на днях, щоб розібратися з Тайсоном.

— Ти серйозно думаєш повернутись до офісу в такому вигляді? — Його мати схрещує руки на грудях і повільно оглядає сина з голови до п’ят. На сорочці плями, на штанях — пилюка й сліди собачої «любові». Я вже приготувала обід. Робіть як знаєте, а я пішла. — Вона розвертається й бадьоро крокує до дому.

Ми з Максимом лишаємося вдвох, і, на диво, повітря між нами перестає сипати іскрами. Він краєм ока помічає, як я стежу за тим, як він відбиває долонею пил із штанів, і ледь згинає губи в усмішці.

— Здивована? — його погляд теплішає, а усмішка перетікає в ту саму нахабну, майже фірмову.

— Не очікувала, що ти ще й собачник-рятувальник, — швидко підкидаю, аби збити з нього трохи самовдоволеності. Хоча кутики моїх губ безсоромно тягнуться догори.

— Я власник собаки, а не собачник, — парирує він з іронічним прижмуром. — Ти голодна?

Мені здається, чи зараз саме від мене залежить, залишимося ми на вечерю чи ні? Дивне відчуття. З одного боку, треба б тримати дистанцію між собою й Максимом. З іншого — надто спокусливо вкрасти маленький шматочок чужого родинного тепла. Та й шлунок давно натякає, що був би радий цьому рішенню.