Глава 22

Максим

– Він уже рік як розлучився з дружиною, а все зустрічається з якимись сумнівними дівицями. Сподівалася, що награється, перебіситься, та де там. Щотижня — нова! Боюся, якась хитра авантюристка його врешті заарканить…

Не в моїх звичках підслуховувати жіночі балачки, але розмова Насті й Лізи змушує мене напружити слух до межі, бо те, куди вона прямує, мені категорично не подобається. Тим паче двері прочинені — отже, самі винні.

– Настю, твоєму брату всього двадцять шість. Хай гуляє, поки молодий, – Ліза ховає усмішку за паруючою чашкою кави, однак слухає уважно, наче й справді зацікавилась.

– До речі, щодо прогулянки. Сподіваюся, ти не образишся, але я показала йому твоє фото днями. Він, здається, серйозно зацікавився.

– Ти хочеш нас познайомити? – сміється Ліза, а в мене навіть мізинець на нозі напружується. Клавіатура під пальцями, здається, ось-ось заіскриться від роздратованого друкування.

– А чому б і ні, – люб’язно кидає Анастасія, а в мене щелепа зводиться судомою. – Ти ж вільна?

– Вільна, але якось ніяково. Ніколи не була на побаченнях, яке влаштувала сваха. До того ж ти вже встигла зробити брату антирекламу.

– Та що ти! Ні-ні! – Настя змахнула руками, аж бризки кави мало не злетіли в повітря. – Віктор — професійний спортсмен, плавець, майстер спорту, ще й фітнес-тренер. Гарно заробляє, має квартиру й  авто…

Який бездоганний кандидат. Зараз просто засну від захвату.

– А характер? – цікавиться Ліза після  переліку рухомого й нерухомого майна Віктора.

За мить переходить на шепіт, і в результаті я вже нічого не чую. Але, судячи з того, як вона мало не вдавилася кавою, тема явно  близька до мене. То про кого вони там теревенять, га? Про мене?

Ну, Настю… Пригрів гадюку.

Натискаю кнопку селектора, обриваючи їхню милу жіночу змову:

– Лізо, збирайся. Їдеш зі мною на зустріч із клієнтом.

Зрештою, не дарма ж я її найняв.

***

Ми щойно виїхали за межі Києва, коли помічаю, як Ліза тихо зітхає, гортаючи документи на планшеті. Здавалося б, звична справа — але є щось у тому, як вона це робить: уважно, злегка прикусивши губу, ніби кожен пункт договору вимагає не лише знань, а й відчуття.

— Хто клієнт? — запитує вона, не відриваючи погляду від екрана.

— Власник мережі приватних клінік, — відповідаю. — Готуємо договір про злиття. Угода на кілька мільйонів. Якщо все складеться, отримаємо серйозне підсилення для філії.

— Вражає, — тихо каже вона, і в голосі справді чується щирий інтерес.

Ліза продовжує переглядати матеріали, а я, замість того щоб думати про цифри, ловлю себе на тому, що стежу лише за нею — за рухами рук, нахилом голови, ритмом подиху, який чомусь збиває мій власний.

Замість звичної ділової маски — уважність, у якій є щось м’яке, майже довірливе. Її ноги схрещені, тонка тека лежить на колінах, а пальці час від часу торкаються країв аркушів. Я знову ловлю себе на тому, що дивлюся занадто довго.

Чорт. Треба зосередитися. Це робоча поїздка. Вона — моя підлегла.

Та тіло не слухається логіки. Реагує на тембр її голосу, на усмішку, що з’являється, коли вона знаходить помилку в примітках. Легка, задоволена, справжня — вона відгукується в мені гучніше за музику в салоні.

Я різко відвертаюсь до вікна, вдивляючись у зимовий краєвид.

Холодне сонце повзе низько над полями, села сплять, дороги тягнуться вдалечінь — усе спокійне та безтурботне.

Усе, крім мене.

З іншого боку, усе цілком логічно. Роман має рацію: я вже давно не був поруч із жінкою настільки близько, щоб відчувати її тепло. Не дивно, що мозок замикає на цій темі, а стриманість доходить до точки кипіння. Такий стан — шкідливий для здоров’я. І небезпечний. Я маю зосередитися на дорозі, а натомість думаю про секс, наче підліток, який щойно відкрив для себе себе задоволення.

Айфон у тримачі раптом оживає — вхідний дзвінок від батька. Якщо він телефонує посеред робочого дня, значить, щось серйозне. Тим більше, що наші розмови трапляються не частіше, ніж раз на тиждень.
Напружуюся, відповідаю — і навіть не встигаю привітатися.

— Максе, твій Тайсон знову в біді, — голос батька сповнений тривоги. — Порізав лапу об скло й тепер не підпускає до себе ветеринара.

— Серйозно? — зітхаю, притискаючи телефон плечем. — Спробуйте його чимось підкупити. Дайте трохи забороненої смакоти.

— Ковбасою вже пробували, як завжди, — буркоче тато. — Але, здається, Тайсон вирішив, що ветеринар — це диявол у білому халаті.

— Я ж казала, не треба було брати вівчарку! Ця тварюка розумніша за половину людей у місті! — втручається у розмову мама.

Я не стримую усмішки. Усе, як завжди. Мама — майстриня драматизму.

— А ветеринар? — уточнюю, хоч уже уявляю цю картину.

— Сидить у машині, — бурчить вона. — Каже, не вийде, доки пес не заспокоїться.

— Логічно, — видихаю, поглядаючи у вікно.

— Максе, він же тільки тебе слухається! — у мами в голосі звучить відчай, змішаний із надією.

— Не хвилюйся, — усміхаюся в трубку, — я теж буваю не в гуморі. Знайдемо спільну мову. Буду хвилин через двадцять.

— Було б непогано, — зітхає вона, і зв’язок обривається.

Я кладу телефон і повертаюся до Лізи. Вона робить вигляд, що зосереджена на документах, але занадто нерухома, надто тиха. Вочевидь, підслухала розмову.

Тільки зараз доходить, що доведеться заїхати разом із нею. Не висаджувати ж людину посеред траси.

— Зміни планів, — кажу, — нам треба звернути з маршруту. Попередь клієнта, що затримаємось.

— Гаразд, — відповідає вона тихо, трохи невпевнено. — А куди ми їдемо?

— До моїх батьків.