Глава 21

Ліза

— Тобі комфортно?

— Цілком.

 Мовчу про те, що правий бік ниє.  Не кажучи вже про м’язи ніг і стегон, забиті завдяки моєму героїчному старанню на корпоративних змаганнях. Не збираюся скиглити.

Ще в той момент, коли лежала на підлозі, зрозуміла, що нічого серйозного не сталося. Просто не одразу змогла зорієнтуватися, від переляку, тому деякий час лежала нерухомо, чим всіх перелякала.. 

Першим поруч опинився Макс. Після короткого огляду й кількох стандартних запитань про самопочуття він просто підхопив мене на руки й поніс до машини, не звертаючи уваги на мої слабкі протести, здивовані погляди колег та пропозиції допомоги від адміністратора бази, який біг слідом, хапаючи повітря.

– Вибач, що зіпсувала тобі ідеальний день, – нарешті кажу, вдивляючись у мерехтіння нічного міста за вікном. – Виходить, ми так і не виграли?

– Ми виграли більше, ніж золоту Феміду за командний дух, – усміхається Макс, вправно прокручуючи кермо на повороті. — І що ж саме ми виграли? – запитую, намагаючись приховати хвилювання, але серце зрадницьки пришвидшує ритм.

«Скажи: ми виграли одне одного, скажи це…» – шепоче десь глибоко всередині моя наївна, романтична половина, що вперто мріє про його рішучість, про те, щоб він бодай раз порушив власні правила.

Я розумію, що це дурниці, але останнім часом його поведінка змушує мене дедалі частіше думати про нас як про НАС. Особливо після сьогоднішнього. У той час як інші розгубилися, Макс діяв — швидко, рішуче, не роздумуючи. Міг би просто викликати таксі або доручити комусь провести мене до номера, та натомість сам відвіз, наче… це було щось більше, ніж турбота керівника.

Надія теплим медом розливається в грудях. Наївно, невиправдано і недоречно. Цікаво, якби на моєму місці були Марія, Діана чи будь-яка інша працівниця, Макс би повівся інакше?

Я відкидаюся на спинку сидіння, розслабляючи плечі, і піднімаю підборіддя, вказуючи крізь вікно.

— Подивися… — ледве чутно кажу, не зводячи очей із будівлі, що сяє вогнями.

Максим слідом переводить погляд і коротко знизує плечима:

— «Кришталева зала».

Я не одразу знаходжу слова.

Величезний фасад із колонами, розкішні сходи, блиск скла й металу — усе це виглядає нереально красиво, особливо на тлі вечірнього Києва, який повільно занурюється в золотаве світло ліхтарів.

— Неймовірно… — нарешті вимовляю. — Я бачила її лише на фото. А наживо — вона просто… як із фільму.

Макс ледь усміхається, але очей від дороги не відводить.

— Там і буде щорічна вечірка.

Його слова повертають мене до реальності. Туди, де серед гостей буде Ярослав.

Я ще раз вдивляюся в будівлю, що сяє — і раптом розумію: саме там усе вирішиться.

Я відчуваю, як серце робить невпевнений поштовх.

Ту саму вечірку я вже кілька тижнів прокручую в голові — у всіх можливих варіантах. Саме там має з’явитися Ярослав. І саме там я маю змусити його побачити, кого він втратив.

—  Ідеальне місце, щоб залишити правильне враження.

Я відвертаюся до вікна, бо відчуваю, як щоки зрадницьки теплішають.

Підбадьорена тим, що Максим не злиться, я наважуюся продовжити розмову:

— Максе, ти колись втрачав щось справді цінне? — запитую тихо, дивлячись у вікно, за яким Київ блимає сотнями вогників. 

Я повертаюся трохи боком, щоб бачити його профіль — різкий, бездоганний, вирізаний наче з мармуру. Лінія щелепи, що напружується під шкірою, так і проситься під дотик пальців… але я не маю права.

— Втрачав, — відповідає він не одразу, і його коротка, майже байдуже вимовлена фраза звучить несподівано щиро.

Моє серце стискається. Я не очікувала, що він узагалі відповість.

Машина плавно сповільнюється біля мого під’їзду.

На мить у салоні стає зовсім тихо — лише звук двигуна й наше дихання.

– Це твій будинок? – Макс трохи нахиляється над кермом, похмуро зиркаючи крізь вікно.

– Так, дякую, що підвіз. І… загалом, за всю мороку, – мій голос видає легке розчарування через те, що розмова так і не дійшла до суті. Взявши рюкзак із заднього сидіння, тягнуся до ручки дверцят, та Макс зупиняє мене, обхопивши зап’ястя.

– Я сам проведу тебе до квартири.

– Навіщо? Я ж у нормі…

– Не сперечайся.

Він вимикає двигун і виходить із машини. Я, приголомшена, спостерігаю, як він обходить авто, відчиняє дверцята й підхоплює мене на руки. Підіймає легко, ніби я не важча за плед, зачиняє двері ногою й прямує до під’їзду впевненим кроком.

Запах його парфуму п’янить настільки, що шлях до квартири пролітає, наче у прискореній зйомці. Я навіть не пам’ятаю, коли дала йому ключі. Свідомість фіксує лише одне — сильні руки, що тримають моє розм’якле тіло, і відчуття близькості чоловіка. Можу безкарно вдивлятися в його губи, легенько торкнутися носом щетини на щоці, удаючи незручний поворот голови, і відчути, як під пальцями перекочуються м’язи з кожним його кроком.

 Обережно поклавши мене на ліжко. Наступна фраза застає зненацька:

– Посидь трохи. Я збігаю в аптеку, візьму мазь.

– Ти збираєшся мене мастити маззю? – жартома перепитую, ховаючи нервове тремтіння за сміхом.

– Спокусливо, – примружується він, – але я просто хотів, щоб ти сьогодні менше вставала.

– А потім підеш?

– Потім піду, – відповідає спокійно, хоча його погляд на мить зупиняється на моїх губах. Занурює руки в кишені, швидко оглядає кімнату. – У тебе затишно.

Я спираюся на руки, трохи підтягуюсь ближче до узголів’я.  Відчуття його присутності поруч тривожить, змушує серце битися нерівно, аж у грудях відлунює. Якщо він і далі поводитиметься з тією увагою, наче справді цікавиться мною, – усе, гаплик. Я розтану швидше, ніж лід у коктейлі..

– У мене є гель із лідокаїном. Він у шафці на кухні.

Макс кидає на мене короткий погляд через плече й рушає туди. Скориставшись моментом, коли він зник із поля зору, розпускаю волосся, трохи збиваю його пальцями. Хочу, щоб наостанок він бачив мене гарною, не змученою, але водночас усе має виглядати невимушено — наче я просто готуюсь до сну.