Глава 20

Максим

– Я зламала три нігті! – скиглить Марго.

– Думаю, компанія оплатить тобі манікюр. Правда ж, Максе? – Ліза, крокуючи поруч, з невинним блиском в очах дивиться на мене знизу вгору, змахуючи довгими віями так, ніби мене потрібно вмовляти.

До вечора настрій у мене помітно покращився, особливо після турніру з більярду, де я виграв тричі поспіль. Команда сьогодні справді показала клас, здобувши перемогу майже в усіх конкурсах. Я вкотре переконався, що не помилився у  виборі людей. Згуртованість, комунікабельність, взаємопідтримка — саме це я ціную в тих, хто працює поруч зі мною. У стінах офісу такі риси важко розгледіти, зате на подібних корпоративних виїздах вони одразу виходять на поверхню — якщо, звісно, є чому виходити.

Скутими й сором’язливими людьми легко керувати, проте саме такі навряд чи зможуть знайти спільну мову з вибагливим клієнтом.
Той, хто не вміє працювати в команді, рано чи пізно почне сприймати колег як суперників, а не союзників — і це неминуче призведе до конфліктів.

Сьогоднішній день переконав мене, що я рухаюся у правильному напрямку.

– Лізо, склади список збитків, ми всі заслужили компенсацію! – жартома вигукує Кравець, вклинюючись між нами.

Ми вирушаємо невеликою компанією до розважального комплексу, що стоїть осторонь — елегантна будівля, оздоблена сірим каменем, блищить у вечірньому світлі.

Лізу, яка дивиться на мене з непроникним обличчям, пропускаю вперед і заходжу слідом. Погляд зрадницьки ковзає вниз — від білої кофти, що спадає з плечей, до синіх джинсів, які облягають її фігуру надто щільно, щоб не звернути уваги. Довгий хвіст коливається з кожним кроком, і мені доводиться докласти зусиль, аби не подумати про те, наскільки це провокаційно. Ну, почалося…

– О, ось і наша «команда мрії»! – рятує ситуацію Анастасія, виходячи нам назустріч. – У нас фінальний конкурс!

У відповідь лунають незадоволені вигуки й стогони — не те, чого вони чекали.

– І що цього разу? Танцювальний батл? Якщо так, попереджаю одразу: максимум, на що я здатна — це «вісімка» стегнами, – бурчить Марія, викликаючи сміх у колег.

– А чому фінальний? Ми ж, здається, лідируємо за балами? – Ліза складає руки під грудьми й трохи піднімається навшпиньки, намагаючись виглянути з-за спин колег.

Приміщення занурене у напівтемряву, яку розривають спалахи стробоскопів і кольорові промені прожекторів. Гучна музика створює відчуття нічного клубу, а біля бару вже вишикувалася черга за напоями. Атмосфера нагадує не корпоратив, а вечірку, де межі між роботою й спокусами тануть швидше, ніж лід у коктейлях.

Схоже, сюди стягнувся весь готель, і ту штуку, біля якої скупчився народ. Це щось на кшталт спортивного майданчика з огородженням, по центру якого стоїть височенька конструкція. 

— …скеледром! — доповнює мою думку Марія.

— І оскільки серед нас є людина, яка ще ніколи цього не пробувала, пропоную їй захищати честь нашої фірми.

— Їй? — питаю з явним подивом і уважно оглядаю співробітниць.

— Так, Лізі, як новому члену команди, — підсумовує Марія.

Моя закам’яніла асистентка ледь розтуляє губи від переляку. У темряві важко розгледіти відтінок обличчя, але готовий заприсягтися, що воно стало блідішим.

— Іди, Лізо. Упевнений, з тебе ще та скелелазка, — кажу з очевидним сарказмом, у голосі пробігає прихований сенс, відомий тільки нам двом.

Вона блиснула на мене своїми темно-карими очима й відвела погляд, нервово прикушуючи губу.

-- Пропоную парі, — вставляю я. Сам не розумію, чому підбурюю, та бачити її беззахисною — особливе задоволення. — Якщо виграєш, виконаю будь-яке твоє бажання.

— Будь-яке? — в її очах спалахує інтерес.

— У розумних межах, — уточнюю.

Не думав, що нею так легко керувати. Швидка згода лише підтверджує підозру: бажання вже визріло в голові.

Біля майданчика стоїть інструктор, його рука застигла над головою, чекаючи сигналу від попередньої учасниці.

Шоу починається. Натовп свистить і підбадьорює, діджей додає драйву енергійним ритмом. Моя помічниця нервово стискає долоні, спостерігаючи, як перша учасниця впевнено дереться вгору по стіні, і я вже передчуваю, як цікаво буде дивитися на її спробу.

 Дівчина тримається впевнено й спускається, легко діставшись вершини. 

Наступна — Ліза.  Протяжний гудок сповіщає про старт, і моя “скелелазка” вступає у гру.

Гучність музики поступово зростає, ритм пришвидшується — і спершу здається, що Ліза давно цим займалася. Вона рухається впевнено, майже граційно, долаючи кожен метр стіни з азартом, який важко підробити. Посміхається, стискає хватом сталеві виступи, і я ловлю себе на тому, що теж усміхаюся. У ній стільки життя, що важко лишатися байдужим.

Команда аплодує, підтримує її вигуками, а я складаю долоні рупором і кричу її ім’я, навіть розуміючи, що серед музики вона мене не почує. Усе здається безпечним, до певного моменту.

Лізу раптово починає хитати, і з її обличчя спадає усмішка. Вона намагається щось показати інструктору, дивлячись униз. Мені стає не по собі. Я роблю крок уперед, щоб крикнути, але саме в цей момент її нога зісковзує.

Вона падає — швидко, різко. Страх стискає мені груди, наче хтось викручує ребра. Гучна музика раптом обривається, натовп завмирає.

Замість м’якого страхувального килима Ліза вдаряється об край захисної панелі. Повітря в легенях замерзає. У вухах — тільки гуркіт власного пульсу й чужий крик:

— Викличте швидку!