Глава 19

Максим

— Ти, бува, не запав на неї? — гмикає Ромка, витираючи обличчя рушником.
Він виліз із басейну слідом за мною. Наша команда щойно розгромила айтішників у водному поло, але задоволення це чомусь не принесло. Який там азарт, коли доводиться всіма силами стримувати себе, щоб не видати те, що не призначене для загального огляду.

І тут вона. Причина мого внутрішнього хаосу.

Ліза виходить із води, піднімаючись сходами на бортик — рухається повільно, граційно, краплі ковзають по її спині, а сонце підсвічує кожну лінію тіла. Кров у жилах спалахує, як від іскри.
Я поспіхом сідаю на шезлонг, накидаю сонцезахисні окуляри й нахиляюся вперед, спершись ліктями на коліна — тільки б приховати власну реакцію.

Так, я люблю секс. І в мене було чимало жінок.

Але щоб відчути справжнє бажання — завжди потрібен був хоча б мінімальний контакт, іскра, дотик, натяк.

З Лізою все інакше. Наче щось у мені зламалося.

Це болісне, нав’язливе бажання знову її відчути починає заважати. Дратує. Зводить з розуму.
Коли я застав її під душем — у її ж номері, куди потрапив випадково, — зрадів. Але зовсім не з тієї причини, яку можна було б подумати.

У глибині душі я просто хотів переконатися, що мав рацію. Що вона така ж, як і багато інших до неї — наївна, самовпевнена, грає роль світської левиці, думаючи, що може втримати чоловіка сексом.
Я спостерігав за її силуетом крізь запітніле скло й відчував дивне задоволення, впевнений, що розгадав її гру.

Спокусити. Втекти. Знову підігріти цікавість — і добитися свого.

І я навіть не виключав, що мета в неї цілком матеріальна.

До того моменту, як вона відчинила дверцята душової, я вже вирішив: дам їй саме те, чого вона, як мені здавалося, хоче.

Заглушу цей нестримний потяг — і водночас знайду гідну причину, щоб звільнити її, не відчуваючи провини.

Шкода, звісно. Вона талановита. Але я знайду іншу — ту, яка не зводитиме мене з розуму і не плутатиме роботу з почуттями.

Я помилився у своїх судженнях.

Плутанина з номерами вийшла нам боком, і, зрештою, виграла в цій ситуації саме Ліза. Хоч вона й виглядала розгубленою, у її погляді не було ні хитрощів, ні гри. Тільки справжнє, непідробне хвилювання.
Мене тоді переповнювало відчуття, що можу мати над нею владу — але виявилося, що саме вона втримала розум холодним, тоді як я майже втратив контроль. Для неї робота у фірмі, репутація, власна гідність важливіші, ніж будь-яка короткий зв’язок.

І, мабуть, саме це зачепило мене найбільше.

Тепер у мене дедалі менше причин шукати в ній ваду і дедалі більше бажання шукати виправдання. І не лише для неї.

– Мовчання — знак згоди? – жартома кидає Роман, витираючи волосся рушником.

Я навіть не одразу згадую, про що ми говорили.

– Вибач, прослухав, – відповідаю, роблячи ковток води.

– Я питаю, ти ж справді запав на неї?

– З чого ти взяв?

– Ну, бодай би уточнив, про кого я, – сміється він. – Не переймайся, я не проти.

– А я й не чекаю твого дозволу, – відповідаю спокійно, але, здається, занадто різко.

Роман усміхається, а я відвертаюся.

Бо навіть просте згадування її імені знову змушує серце битися швидше.

– І чого ти чекаєш? Вона тобі подобається, ти їй — теж. Не бачу проблеми, – Роман вмощується на лежаку, закидаючи руки за голову. – Якщо справа в контракті, то вирішувати все одно тобі, правда ж?

– Справа не в контракті, – відповідаю спокійно. – Я волію запобігати проблемам, а не розгрібати їх наслідки.

Та й Ліза дала зрозуміти: те, що сталося між нами, — помилка. І, якщо чесно, я згоден.

– Ти занадто ускладнюєш, – цокає язиком Ромка. – Можна ж просто спати без зобов’язань. Бери приклад із мене.

– Ні, дякую, – кидаю з іронією. – Я більш вибагливий.

– От бачиш! – сміється він. – Кажу ж, запав! Давай чесно: скільки в тебе було після Лізи?

– Мій світ не обертається лише навколо жінок, – відказую сухо й відводжу погляд убік. Проте вже за секунду знаходжу її серед натовпу — і все всередині стискається. Один з айтішників стоїть поруч із Лізою, обережно витирає їй спину рушником, а вона щось йому говорить і сміється. Сміється! І цей звук чомусь ріже мені вуха.

– Минуло вже два тижні, – продовжує Ромка, не вгамовується. – До знайомства з нею ти колись робив такі перерви?

– Побачимось пізніше, – кажу, підводячись і завершуючи розмову. – Треба трохи попрацювати.

І йду геть — перш ніж зрадницький біль у грудях видасть мене остаточно.