Глава 18

Ліза

Випадковий гудок телефону вириває мене з м’яких обіймів тривожного сну. Розплющую очі — і реальність миттєво підтверджує: те, що сталося вночі, не було грою уяви. Я справді лежу на ліжку, вдихаючи знайомий аромат гелю для душу, яким користується Максим. Повертаю голову ліворуч — мій iPhone підключений до його зарядного пристрою. Самого Макса, звісно, вже немає. Як справжній джентльмен, він пішов, не залишивши ані сліду, окрім запаху й хаосу в моїх думках.

Я проводжу пальцями по розпухлих губах — і хвиля спогадів накриває мене з головою. Мурашки біжать тілом, наче нагадуючи про кожен дотик, кожен подих минулої ночі. Кутаюся щільніше в халат, ніби це може стримати напругу, що прокидається зсередини разом із пам’яттю.

Долоні Макса, що зривають ремінь… Мій переляканий шепіт: «Що ти робиш?»

І його низьке, небезпечне: «Щойно прийняв запрошення».

Далі — суцільний туман. Подихи, рухи, голос, що зливається з моїм у сплутаній гарячці. Його рука на моїй щоці, інша — на талії, притягує ближче. Я пам’ятаю лише відчуття — гостре, нестримне, невимовне.

Боже… як він узагалі потрапив у мою кімнату?
Що тепер буде? Завтра він, мабуть, просто звільнить мене за порушення корпоративної етики.
А може, гірше — вирішить, що я й справді хотіла його спокусити.

Я почала приходити до тями лише тоді, коли відчула прохолоду кам’яної стільниці під собою — Макс легко підняв мене й посадив, ставши між моїх розсунутих ніг.

Він не цілував мене — не так, як того разу. Його губи несли щось інше: голод, прагнення, спрагу, яка захоплює й спалює зсередини. Кожен дотик, кожен подих між нами був радше боротьбою, ніж ніжністю.

Пальці ковзали по шкірі, ще вологою після душу, — і я майже здалася. Майже.
Мої руки самі потягнулися до його шиї, вчепилися у волосся, але в якусь мить свідомість наздогнала тіло. Ми обидва спітніли — від жару, від пари, від напруги, яка стояла між нами густою, майже відчутною. Хтось мав це зупинити.

Перериваючи поцілунок, я вперлася долонями йому в груди.

Мій погляд мимоволі ковзнув униз — на напружену лінію його тіла, на джинси, у яких він устиг лише розстебнути блискавку. Глибокий вдих, ковток гіркоти разом з повітрям — і я нарешті знаходжу в собі сили промовити:

— Максе, я не знаю, що ти робиш у моїй кімнаті… але, якщо не відійдеш зараз, ми знову зробимо помилку.

— Знову? — його голос схрип, а погляд став різким. Він учепився в це слово. 

Я мовчала, намагаючись зібрати докупи подих і гідність, поки він нарешті зробив крок назад, розуміючи, про що я.

— Чорт, — пробурмотів він низько, собі під ніс.

У його голосі не було зверхності — лише щире, роздратоване безсилля. І, як не дивно, саме це полегшення, ця відсутність гри в «сильного» чоловіка, змусили мене ледь помітно видихнути — із вдячністю.

Обережно опустивши мене за талію, Макс узяв халат, що висів на гачку, накинув мені на плечі й міцно стягнув його спереду, ніби намагаючись уберегти не лише моє тіло, а й наше крихке самовладання. Потім мовчки застібнув блискавку на джинсах.

Він не промовив жодного слова — і вони були непотрібні. Бо в його очах уже світилися думки, неоново-гарячі, відверті, як і наші подихи.

Тепер я знала напевно: він увесь цей час стримував себе. Так само, як і я.
Мабуть, саме тоді ми обоє зрозуміли — та перша ніч не була випадковістю. Не тим самим «раз і досить».
Між нами залишалася напруга, яку неможливо розчинити словами. І цей зрив лише підтвердив: наступний — лише питання часу..

Не зважаючи на плаксиве повідомлення від Марго з вибаченнями, я відкриваю корпоративний чат. Близько сотні непрочитаних повідомлень: купа наліпок, безглузді жарти й, звісно, кілька мотиваційних звернень від Макса в його фірмовому дусі — «Ми одна команда, і ми маємо перевершити всіх!»
Діана бурхливо обговорює призи, Толік нагадує, що сніданок подають до десятої й діє принцип: «Хто не встиг — той залишився голодним».

Чорт, до десятої залишилося лише п’ять хвилин. Я офіційно спізнилася.
Розчаровано видихаю, виповзаю з ліжка й, ледве розплющивши очі, йду до ванної. За десять хвилин я вже стою вимита, причепурена й майже готова зробити вигляд, що все під контролем.

Нахиляюся, щоб від’єднати зарядку до розетки біля підлоги — і саме в цей момент двері різко відчиняються. Я підхоплююся, але вже запізно: судячи з нахабної усмішки Макса, він устиг оцінити вид іззаду.

— Максе! — обурююся, схрестивши руки на грудях. — Я могла бути не одягнена!

Його посмішка стає ще ширшою:

— І що з того? Нічого нового б не побачив.

— Справді? Може, мені тоді прийти на роботу голою? — кидаю з викликом.

— Я не проти. Обіцяю навіть не звільняти, — відповідає він із тією безтурботною грайливістю, за якою тепер, здається, ховає справжні емоції.

І, чесно кажучи, я вдячна йому за це — за те, що робить вигляд, ніби між нами нічого не змінилося.
Відвертаюся, щоб приховати усмішку, присідаю й нарешті виймаю вилку з розетки.

— Серйозно, — каже він уже спокійніше, — я приніс тобі сніданок.

Я завмираю, не знаючи, що відповісти. На шафі біля входу стоїть крафтовий пакет. 

— І, до речі, — додає він, удавано невинно, — я стукав. Але ти не відчинила. Довелося скористатися ключем.

— Я була у ванній, не почула, — виправдовуюсь, прямуючи до паперового пакета, з якого вже тягнеться аромат кави й теплого круасана.

Бог свідок, я намагалася стримати посмішку. Але варто було занурити руки в пакет — і вся моя стриманість зникла десь між запахом випічки та кавової пари. Як давно ніхто не робив нічого подібного для мене…

— Дякую, — випалюю я в спину Максу, який уже розвертається, щоб вийти.

Він зупиняється біля дверей, обертається й, трохи усміхнувшись, каже:

— Ми ж команда. Не хочу, щоб ти знепритомніла від голоду просто посеред змагання.