Глава 17

— Цього року Настя перевершила саму себе. Це ж треба було таке вигадати! — сміється напідпитку Діана й штовхає мене в плече. Я лише зітхаю, переводячи погляд на Марго, яка весело хлюпається в басейні разом із чоловіком із фірми конкурентів.

Під час вечері Анастасія нарешті розкрила справжню причину нашого «корпоративного відпочинку».
Виявилося, що «Еквіті Груп» об’єдналася з двома іншими провідними юридичними компаніями Києва, аби провести спільний захід — «Balance Fest».

— Ми не просто відпочиватимемо, — сказала вона з тією своєю фірмовою усмішкою, у якій завжди поєднуються доброзичливість і прихована строгість. — На вас чекають командні змагання. Трохи логіки, трохи фізики, трохи імпровізації. І головне — жодних підготовок. Про кожне випробування ви дізнаєтесь безпосередньо перед його початком.

Судячи з блиску в її очах, це обіцяє бути не просто «тимбілдингом», а справжнім випробуванням на витривалість. 

У залі прокотився гул — хтось заохочено засміявся, хтось розчаровано застогнав, усвідомивши, що вихідні обіцяють бути далекими від спокою.

Анастасія підняла келих і, усміхаючись, промовила:

— Отже, панове юристи, готуйтеся до справжнього корпоративного виклику. Сьогодні ввечері — розминка. А завтра зранку — перший тур.

З настанням темряви база відпочинку ожила: по периметру загорілися різнокольорові вогні, з кількох боків лунала музика, на верандах сміялися люди.

Згідно з буклетом, територія комплексу включала зону відпочинку з більярдом, кінотеатр під відкритим небом, кілька барів і два ресторани — один у головному корпусі, інший просто неба. І сьогодні, здається, вся ця пишнота працювала виключно для нас.

— Ну і як ми переможемо цих вискочок із Forma Group? — сміюся я, кутаючись у плед, який люб’язно приніс офіціант, і роблю ковток шампанського.

Із заходом сонця повітря стало прохолодним, але повертатися в номер не хотілося — здавалося, найцікавіше ось-ось почнеться.

Погляд Діани затримується на високому брюнеті в одних плавках — він стоїть біля басейну, обговорюючи щось зі своїм напарником, і виглядає так, ніби щойно вийшов із рекламного ролика.

Десь неподалік, у альтанці, гомонить команда айтішників, але ми з Діаною влаштувалися на шезлонгах, спостерігаючи за всім зі сторони.
Решта колег розійшлися хто куди — хтось до бару, хтось на танцпол, а дехто, схоже, вже зник у темряві разом із новими знайомими.

– Можливо, Марго має план і зараз реалізує його просто на наших очах? – глузливо припускає Діана, роблячи ковток із келиха.

– План, як проникнути в опонента і виявити їхні слабкі місця? – підхоплюю я з усмішкою.

Діана кумедно морщить ніс, коли хлопець, що стоїть біля басейну, вибирається з води й простягає руку Марго. Та бере її, сміючись, а він нахиляється до неї, шепоче щось просто на вухо — і її сміх стає ще дзвінкішим. Вони виглядають як пара з реклами відпустки — мокре волосся, усмішки, блиск води на шкірі.

— Схоже, вони пішли в бар, — кажу я, киваючи на шезлонг, де залишилися речі Марго й рушник. — Сподіваюся, вона не спробує перепити всіх.

Діана посміхається:

— З таким красунчиком їй навіть пити не потрібно — досить його погляду.

Я лише зітхаю, погоджуючись. Зрештою, кожен розслабляється по-своєму.
Ми з Діаною ще трохи сидимо біля басейну, насолоджуючись вечірнім повітрям, а потім вирушаємо прогулятися територією. Спочатку йдемо до пірсу, де в темряві блищить вода, згодом приєдналися до перегляду комедії, зміст якої я так і не вловила — думки вперто повертаються до Максима, — а потім знаходимо нашу невелику компанію, включно з Романом, у кальянній зоні.

Дим стелиться низько над землею, музика гуде вдалині, і здається, розваги тільки починаються.
Я нишпорила поглядом по території, шукаючи Максима, але його все ще не було — і в грудях неприємно защеміло.

Ми ж наче домовилися тримати дистанцію. Але, здається, чим більше я намагаюся не думати про нього, тим сильніше хочу, щоб він мене бачив.

Та й кого я обманюю…
Я вдягалася саме для нього. І половину вечора ловила себе на тому, що стежу за дверима, щойно хтось заходить, — боялася пропустити момент, коли з’явиться він.
Я хотіла, щоб Максим побачив мене красивою, впевненою, усміхненою — тією, для якої все життя перетворилося на свято. Хотіла, щоб йому стало цікаво, боляче, щоб він пожалкував, що не поруч.

Але навіть просекко не допомогло розслабитися й вимкнути думки.
Після кількох годин безрезультатного чекання я стримую позіхання, вмикаю телефон — опівніч, батарея розрядилася.

Встаю з м’якого крісла-мішка, дякую колегам за компанію й вирушаю до свого номера.
Марго теж ніде не видно. Вона зникла після того, як пішла з тим спортсменом, і ми більше не перетиналися.

Я вмикаю світло й заходжу до кімнати.
У сліпучо білій ванній знаходжу два пухнасті халати — чудово. Одягну один одразу після душу. Хочеться зігрітися й змити із себе втому та думки минулого дня.

У душовій, оздобленій чорною плиткою, відкручую воду — теплі краплі сиплються зверху, мов тропічний дощ. Вода огортає тіло, і я  кілька секунд просто стою, дозволяючи їй змити все зайве.

Мию волосся ароматним шампунем, потім наношу гель для душу з тим самим п’янким запахом і мимоволі починаю наспівувати щось зі свого плейлиста.

Через п’ятнадцять хвилин, розслаблена й задоволена, я віджимаю волосся, відчиняю скляні дверцята кабіни й тягнуся до рушника.

Та не встигаю зробити й кроку.

Крик застряє в горлі — замість страху мене охоплює шок і… здивування.

Як він сюди потрапив? І скільки часу стоїть тут, спостерігаючи?

Я, ще не оговтавшись, машинально прикриваюся руками й дивлюся на Максима.

Він стоїть біля раковини, спокійний, впевнений у собі. Руки схрещені, щиколотки теж, на губах — ледь помітна посмішка, а в очах блимає той самий вогонь, який змушує серце калатати швидше.