Глава 16

Напевно, Анастасія щось переплутала.

Я стою біля стійки рецепції разом із колегами, очікуючи на поселення, й не можу повірити власним очам.

Я переводжу погляд із неї на оточення — і всередині мене все холоне.

Наш «корпоратив» виявився зовсім не тим гламурним заходом із керівництвом провідних юрфірм, який я собі уявляла.

Замість елітного залу, шампанського й вечірніх суконь — запах соснового лісу, дерев’яні будиночки й відпочивальники в спортивних куртках, які виглядають так, ніби щойно повернулися з походу.

На рецепції — жінка у светрі з оленями. За її спиною висить великий плакат із написом: «Balance Fest».

Я кліпаю кілька разів, намагаючись усвідомити побачене.

Схоже, замість витонченого вечора серед впливових юристів мене чекають тренінги з командного духу та, можливо, пісні під гітару біля вогнища.

— Це… жарт? — шепочу до Каті, але вона лише безпорадно розводить руками.

І тут мене остаточно проймає розуміння: вечір, який мав стати головною частиною мого плану помсти, щойно став справжньою насмішкою долі.

Ми приїхали всією командою «Еквіті Груп» на заміську базу відпочинку — той самий щорічний виїзд, який Максим гордо називає «корпоративною терапією».

Пахло димом, соснами і свободою.

Навколо — дерев’яні котеджі, гаряче вино в термокухлях, аромат свіжої випічки й десь неподалік — музика, що долинає з головного павільйону. Атмосфера дивовижно легка: юристи, які зазвичай сперечаються у залах суду чи за столами переговорів, тепер сміються, обговорюють, чи правильно підсмажена ковбаска на грилі, і з азартом змагаються в настільному тенісі.

Головний персонаж цього дійства -- Максим Корчинський відсутній. Він приєднається до нас пізніше через термінові особисті справи. У грудях щосили шиплять і розпалюються незгасимі вуглинки досади, створюючи загрозу масштабної пожежі ревнощів. Чесно кажучи, мені страшенно цікаво, що він робить, що його турбує, на біса він є такий класний і чому тримається від мене на відстані. І причина явно не в негласній забороні близьких стосунків між начальником і підлеглою. Я бачу його взаємодію з іншими: незважаючи на суворість, він то жартує, то посміхається, а до мене звертається із кам’яним обличчям і говорить бездушним тоном. Лише зі мною він такий.

Можливо, у всьому цьому є своя логіка. Може, так навіть краще — простіше не дозволити собі закохатися.

Але чомусь усередині все одно щось болісно стискається. Як я взагалі могла так вляпатися? Чому саме він? І чому саме того вечора, у тому барі, я звернула увагу на нього — на людину, яку мала б обходити десятою дорогою?

Я глибоко зітхаю, намагаючись відкинути зайві думки, й відкриваю двері номера.

— Ого! — присвистує Марія, коли ми завалюємося всередину.

Я мимоволі усміхаюся, тому що вона має рацію: кімната й справді розкішна. Не лише через сучасний інтер’єр, а й через величезні панорамні вікна, крізь які сонце заливає все теплим світлом.

По той бік високих вікон -- кришталеве озеро в обрамленні лісу. 

Підійшовши ближче до вікна, оцінюю обстановку. Над звивистим басейном клубочиться біла пара, а кілька шезлонгів зайняті відпочивальниками в халатах. Купатися в теплій воді на початку грудня - це справжній кайф. 

Я опускаюся на ліжко, розкидаю руки й ноги, як морська зірка, і трохи лежу із заплющеними очима, віддаючись блаженству. Тоді я дотягуюся до рекламного буклета і, переглянувши рядки, помічаю, що Макс не економив на своїх співробітниках. Тут купа розваг, окрім басейну і тенісу. Кожен зможе знайти собі забаву для душі.

— Бар повний! Я сто років не відривалася! – сусідка кидає спортивну сумку на підлогу і починає брязкати пляшками, вибираючи, з чого почати. - Шампанське? Пиво? Ром? Віскі? З чого ми починаємо?

Я відкриваю рота, щоб попросити води, але, оглядаючи кімнату, задаю собі питання: «Чи зашкодить пара келихів ігристого?»

— Шампанське, — рішуче випалюю я.

Здоровий глузд нарешті взяв гору: у присутності колег я точно не почну фліртувати з Максимом, та й він не ризикне. До того ж із нами Анастасія — вічно пильна й бездоганно стримана, вона вже сама по собі гарантія порядку. Мені нічого не загрожує. Навпаки — це чудова нагода трохи розслабитися й скинути напругу. Нехай він навіть не здогадається, як я реагую на його холодність і показову байдужість.

Зрештою, останнім часом на мою голову звалилося забагато. Я заслуговую на ці маленькі, хоч і вимушені, канікули.

Я приймаю келих вина, який простягає Марія. Легкі бульбашки ніжно лоскочуть ніс, і я роблю ковток — на язику розкривається свіжа виноградна кислинка, така ж несподівано приємна, як і цей відпочинок.

— Настя просить спуститися в ресторан на вечерю. П’ять хвилин на підготовку, — читає Марго з екрана, і я бачу те саме повідомлення у чаті.

Слово «вечеря» звучить, як музика, і мій шлунок негайно відгукується схвальним бурчанням. Марго не планує переодягатися, тому я відправляю її вниз, а сама відкриваю свою сумку.

Скинувши джинси й светр, я натягую чорну сукню — обтислу, до колін. На перший погляд — скромно, але глибокий виріз на спині додає пікантності: варто лише нахилитися, і хтось, хто стоїть позаду, може побачити більше, ніж слід.

Я вибираю гарну білизну. Просто… про всяк випадок. Життя навчило: завжди краще бути на погостові.