Глава 14

– М-м… як же смачно, – з полегшенням зітхає Ліза, пережовуючи шматок звичайної сирної піци. – Нарешті поїла. Ще кілька хвилин — і я б точно знепритомніла від голоду.

Ми сидимо в моєму “мерседесі” на стоянці біля будівлі суду, розділені коробкою піци, що лежить на підлокітнику. До зустрічі з представником опонентів я не встиг нагодувати свою голодну помічницю, тому дорогою заскочили до “Домінос” і взяли обід із собою.

По салону тихо пливе м’яка музика, спонукаючи Лізу, звільнену від офісного тиску, ледь ворушити плечима й легенько пританцьовувати колінами в такт. Рухи природні, розслаблені — ніби саме так вона дихає свободою. Саме ця легкість колись і привернула мій погляд, а тепер, іронічно, я бачу її щодня й водночас мушу тримати дистанцію.

Ліза сьорбає каву з пластикового стаканчика, бере наступний шматок піци й заплющує очі від задоволення. Хто б міг подумати, що звичайна їжа може дарувати таку насолоду? Вона вміє радіти дрібницям — рідкісний, майже забутий талант.

Спіймавши себе на тому, що дивлюся на неї занадто довго, відводжу погляд у лобове скло.

— Мені якось ніяково їсти, коли ти цього не робиш, — промовляє вона з усмішкою. — Почуваюся ненажерою.

— Їж, — кажу я, повертаючись до неї. — Я вже мав зустріч за кавою, тому не дуже голодний. Та й, якщо чесно, з кожним шматком піци ти стаєш тільки милішою. Це, між іншим, у моїх інтересах.

– Люди бувають кусючими тільки тоді, коли їх хтось загнав у кут, – задумливо промовляє Ліза, з очевидним натяком у мій бік.

– Цікава теорія, – озиваюсь я, кидаючи на неї короткий погляд. – То я, виходить, загнав?

– Якщо раптом відчуєш докори сумління, не тримай у собі, – кидає вона весело, хоча голос трохи тремтить.

Між нами зависає тиша. Лише двигун муркоче, мов кіт, який знає, що от-от знову щось упаде зі столу.

– Може, ти просто втомилася? – питаю, знижуючи тон. – Тиждень був напружений.

– Втомилася, так. Від постійного контролю, – відповідає вона без тіні вагань.

Я відчуваю, як кутики губ зрадницьки сіпаються.

– Це частина роботи, Лізо. Без контролю все розвалиться.

– Або навпаки, – тихо мовить вона, вдивляючись у автівки за вікном. – Достатньо дати людям трохи простору, і вони самі здивують тебе результатом.

Вона неквапно робить ковток кави, торкається губ і на мить замислюється. У кожному її русі – впевненість і спокійна впертість. Я ловлю себе на думці: ця жінка не просто витримує тиск. Вона вміє його перенаправити, зробивши своєю зброєю.

Останні слова розлітаються по грудині, як тривожні сигнали. У мене руки вільні, і ніщо, крім коробки праворуч, не заважає завести двигун і рушити назад. Але чомусь я продовжую п'яніти від того, що ми наодинці у тісному салоні авто, і насолоджуватися нею.  Мені комфортно з нею. Мене не дратує присутність сторонньої людини в машині, але я звично оберігаю свій особистий простір. До речі, поїздка сюди для нас двох була спонтанною. Для Лізи не було потреби бути тут.

— Можемо їхати, — наказує бізнесвумен, кладучи майже порожню коробку на заднє сидіння.

Посміхаючись сам собі, я рушаю. Робочий день ще не закінчився, тому я прямую в офіс.

Стандартний рингтон Лізиного iPhone прорізає тишу.

--Привіт, — тон голосу миттєво змінюється на ласкавий. Дівчина розмовляє зі мною інакше.

Вона уважно слухає співрозмовника, хихоче й час від часу вставляє короткі вигуки захоплення. Її обличчя живе власним життям — вирази змінюються так швидко, що хочеться спостерігати без кінця. Я ловлю себе на небажаній посмішці. Чорт.

– Минулого разу він був менший? – запитує Ліза, і фраза лунає просто мені у вухо. Я мимоволі насторожуюсь.

– Бідолаха. Як йому вдається впоратися з такою громіздкою штукою? – додає вона з тією легкою насмішкою, що змушує мене напружитись.

Що, до біса, вони обговорюють?

– На дотик різницю відчути можна? – Її сміх дзвенить як кришталевий келих, а в мене стискаються щелепи.

– Завтра, певно, заїду глянути на цей… екземпляр. Дуже хочеться побачити, – продовжує вона, відхиляючись у кріслі. – Ти ж не проти?

Я би запитав, що саме вона має на увазі, але щось підказує: відповідь мені точно не сподобається.

Мої пальці впиваються в кермо. Усім своїм нутром відчуваю зародження бурі кипучих ревнощів. Гнів повертається з новою силою, перетворюючи кожне нервове закінчення на палаючий факел. Що в біса? Ні, я не збираюся втручатися у дівочі розваги (по тембру голосу я зрозумів, що на тому кінці дроту жінка), але обговорювати чоловіків в присутності начальства – це крайність.

Я сам винен. Я дозволив їй порушити субординацію, почав душевну бесіду, і вона, не гаючи часу, скористалася моєю лояльністю.

«Мерседес» заїжджає на стоянку, шини вищать, Ліза сіпається вперед і впускає телефон на підлогу.

- Що сталося? — вона витягує шию, озираючись навколо, шукаючи причину раптового гальмування.

— Ми приїхали, — бурмочу я крізь напружені губи. – Ви вільні, робочий день закінчився.

— Добре, — з настороженістю в голосі вона нахиляється, шукаючи смартфон під сидінням. Коли пальці торкаються ручки дверцят, я додаю:

— Хоча буде ще одне завдання. Забронюй столик у Georgia на двадцяту. Для двох.

— О, дякую, але не думаю, що це гарна ідея, враховуючи…

— Друга людина — не ти, — перебиваю я беземоційним тоном.

На її обличчі спершу спалахує подив, потім розгубленість, змішана зі страхом, але за мить усе зникає. На зміну приходить крижана байдужість, настільки різка, що мороз біжить шкірою.

Я не розумію, чому всередині мене раптом стискаються дві протилежні сили, та зрештою перемагає стара знайома — та, що колись керувала моїми принципами і допомагала тримати дистанцію. Вона знову бере кермо, нагадуючи, що є місця, куди стороннім вхід заборонено.