Глава 13

Максим

Відлуння дзвінкого сміху долітає аж до ліфта, і я точно знаю, кому він належить. Не минуло й тижня, а Ліза вже встигла так органічно влитися в колектив, ніби працювала тут від самого початку. Мав би радіти, але ні — з її появою в компанії змінилося надто багато, а я терпіти не можу змін, ініціатором яких не був особисто.

І якщо з жіночою частиною колективу усе більш-менш спокійно, то з чоловічою — гірше. Варто асистентці обернутися на нараді спиною, як її підтягнуті форми миттю опиняються під прицілом десятка поглядів. Так, я теж не святий і ловив себе на подібному, але, принаймні, маю хоч якісь повноваження.

Солодкаві компліменти на адресу Лізи вже стали фоновим шумом робочого дня. Її усмішки дістаються кожному на нашому поверсі, та щойно я з’являюся в полі зору — вони зникають, наче хтось натиснув вимикач. Іронія в тому, що моє ж власне правило про ділову дистанцію тепер обернулося проти мене.

Будь-який керівник зрадів би такій дивовижний співробітниці, як Ліза. Свої обов’язки вона виконує бездоганно. Проте не кожен керівник мав «щастя» побувати всередині власної асистентки. І це, м’яко кажучи, ускладнює справу. Моя хтивість явно не дружить із самоконтролем, а мозок не поспішає слухатись власних наказів.

Крізь скло вітаю Марію, яка переглядає документи, киваю Насті, зосередженій на моніторі, і прямую просто до свого кабінету, оминаючи порожні кімнати. До обіду більшість працівників виїхали на зустрічі з клієнтами.

Завдяки відкритим жалюзям чітко бачу спину Романа, що вмостився просто на стіл Лізи. Ну звісно…

З висоти свого місця йому, певно, зручніше розглядати виріз на її блузці. Кравець простягає новій колезі цукерку, і та, не вагаючись, розгортає обгортку, з вдячною усмішкою кладе ласощі до рота. Мене прошиває спогад про смак її губ, і думки злітають у брудний вихор. Роман у цьому вихорі — явно зайвий.

Захопившись жартами, вони не помічають, як я наближаюся. Ривком відчиняю двері й ступаю на свою територію. 

– О, друже, привіт! – Ромко миттєво зіскакує зі столу, і ми традиційно б’ємося кулаками.

– Привіт. І чому ти досі в офісі?

Його очі миттєво звужуються. 

– А де ж мені бути? Документи готові, зустріч із клієнтом за дві години, судових засідань сьогодні немає, – розводить руками Роман, вдаючи невинність.

– Це не привід відволікати мою асистентку від роботи, – сухо кидаю я й переводжу погляд на Лізу. – Ти підготувала графіки справ, про які я просив?

Очікувано насупившись, вона вирівнює плечі й відповідає з викликом:

– Вони у вас на столі.

– Запити до архіву по справі Козака зробила?

– Зробила.

– Пріоритетні клієнти відмічені червоним у реєстрі?

– Відмічені.

– Договір передала в бухгалтерію? Вони внесли його у звітність?

– Передала. Внесли, – звітує Ліза тоном, гідним курсанта на ранковому шикуванні.

З кожною її відповіддю погляд стає дедалі темнішим, а мені, навпаки, легшає. Висмоктувати з неї гарний настрій, здається, стало моїм новим улюбленим заняттям. 

Її розлючений погляд -- протиотрута від думок, де керує ситуацією вже вона — і явно не тільки на роботі.

– Гей, вгамуйся! – сміється Роман, поплескуючи мене по плечу. – Тобі варто переглянути її графік. Ця красуня за кілька годин робить більше, ніж дехто за день.

Я дратівливо змахую його руку.

– Можливо, я даю їй занадто мало завдань.

– Пос… – Ліза ледь стримується, щоки спалахують рум’янцем. – Авжеж, – киває крізь стиснуті зуби. – Завалюй, скільки влізе.

Вона сердиться — і це лише додає іскри в очах.

Її гнів не відштовхує, навпаки — провокує.

– Як я можу відмовити? Завалю, – відповідаю з напівусмішкою й прямую до свого кабінету.

Коли сідаю за робочий стіл, краєм ока помічаю, як Роман нахиляється до Лізи, спершися руками об стіл. Вони обмінюються кількома словами, але крізь скляну перегородку нічого не чути. Нарешті Роман іде, залишаючи після себе відчуття дивного неспокою.

За вивченням підготовлених графіків із річною статистикою  я не помічаю, як минає час. Асистентка мені дісталася справді досвідчена — чого й варто було очікувати від людини з таким разючим резюме. Якби Ліза виконала ранкові завдання ближче до вечора, я б і слова не сказав. Та їхнє надто тісне спілкування з Романом вивело мене з рівноваги. Готовий заприсягтися, що вона чудово передбачила такий розвиток подій — інакше як пояснити її показову запопадливість?

Хоча, якщо чесно, винен і я. За ці кілька днів я її виснажив роботою, от вона й вирішила діяти на випередження — щоб я не встиг причепитися. Проблема лише в тому, що актор із мене нікудишній: усі спроби удавати байдужість виглядають у її очах як зверхність самовпевненого покидька. Було б значно простіше, якби ми не були знайомі ближче, ніж інші колеги. Та маємо те, що маємо.

Поки міркую, на чому б іще перевірити витримку Лізи, у двері лунає стук. Підводжу голову — і бачу її: стоїть на порозі, руки схрещені на грудях, погляд — гостріший за бритву. Вугільно-чорне волосся зібране у хвіст, кінчик зміїться по грудях, а в очах — злість така, що, здається, от-от спалахне. Сьогодні на ній обтислі чорні штани й вільний білий светр, який сповз із одного плеча. Від вигляду відкритої шкіри спалахує знайоме бажання — доторкнутися, відчути тепло язиком. Як тієї ночі, коли ми були випадковими незнайомцями й могли дозволити собі будь-яку дурницю.

Так, я хочу її. І що з того? Я багато чого хочу в цьому житті, та це не означає, що мені все це потрібно. У цього стану навіть є назва — примха.

– Я відлучуся на обід. Ви не проти, Максиме Володимировичу?

– А чого ти така зла? – відкинувшись на спинку крісла, я ліниво закидаю руки за голову.

Вона спершу ніби забуває про свій обід, а потім з її рота виривається короткий нервовий сміх.

– Я? Зла?  Ти… я… чому… – розгублена асистентка запинається, наче слова застрягають у горлі, і я майже шкодую про сказане.