Глава 12

Максим

В офіс я заходжу в чудовому настрої. Взагалі, цей настрій оселився в мені ще вчора: спершу завдяки дзвінку від Олексія Козака, потім — ситній вечері, яку мені привезли просто додому. І зранку все залишилось на тому ж рівні. Не терпиться побачити те саме «чудо», як він висловився, і дізнатися, як їй вдалося знайти до нього підхід.

На поверсі підозріло тихо. Напевно, всі вже зібралися в моєму кабінеті, щоб, як завжди, обговорити плани на тиждень. Відчинивши двері приймальні, розумію, що мав рацію. Через скляну стіну бачу всю команду — і потилицю нової співробітниці. Брюнетка. Ох! Останнім часом мені дивно щастить на брюнеток.

Я вже хотів порадувати колег  документами для нового кейсу, але, кинувши погляд на дошку з фотографіями персоналу «Еквіті Груп», миттєво втрачаю позитивний настрій. Моя світлина, що раніше висіла на самому верху, зникла. Хтось прибрав її, а замість неї  залишив малюнки й дотепні написи — химерні схеми, стрілки, підписи про «босів і їхні слабкі місця».

Що ж, буває. Іноді корпоративний гумор переступає межу — особливо тоді, коли тебе немає поруч, щоб посміятись разом.

Відчиняю двері, і колеги, що ще секунду тому шушукалися, миттєво замовкають. Потуплені погляди — не зовсім те, чого я хотів би побачити, але байдуже. Знижувати планку стандартів і щось доводити перед усіма я не збираюся.

— Доброго ранку, — кидаю сухо, а у відповідь чую лише невпевнене бурмотіння.

Підходжу до робочого столу, кладу шкіряний портфель і вже тягнуся до крісла, коли погляд натикається на неї — ту саму богиню, перед якою захлинався в захваті Олексій. Тіло миттєво дерев’яніє, а думки, здавалося, розбігаються, наче хтось натиснув аварійне гальмо.  Що в біса вона тут робить?

Темно-карі, майже чорні очі навпроти розширюються від жаху, коли зустрічаються з моїми. Блискучі губи ледь розмикаються — здається, вона ось-ось щось скаже, але я швидше отямлююся. Нехай суботня «пригода» залишиться між нами.

— Залиште нас, — наказую холодно, проводячи поглядом усіх, крім Лізи.

— А нарада? — обережно озивається Роман, що сидить навпроти.

Його хитрий прищулений погляд говорить сам за себе: здається, він уже впізнав у ній ту саму дівчину. 

— Переноситься, — відрізаю.

Колеги знімаються з місць. Звично гомінка Марія підходить ближче, з легким збентеженням кладе сос паперів поверх моєї теки:

— Це попередній договір з Козаком. Ти просив накидати, щоб перевірити.

Киваю й, схрестивши руки на грудях, чекаю, поки всі нарешті вийдуть з кабінету. 

Нарешті ми з Лізою залишаємося наодинці. І, на мій подив, перша заговорює саме вона. Впевнено виходить з-за столу, зупиняється навпроти — жодної розгубленості, лише холодна рішучість. Нижче підборіддя — втілення скромності: чорна вузька спідниця до колін, синя блузка. Вище — суцільна буря. 

— Доброго ранку, пане Кравець, — її голос медовий, але з отруйним присмаком. — Чи, може, краще казати Романе? Або Максе? Чи, бува, маєш ще кілька запасних імен, щоб знайомитися з дівчатами в барах?

Вона що, справді дорікає через ім’я? Це все, що її зараз турбує? Я зберігаю бездоганний спокій, сідаю на край столу й криво усміхаюся:

— Тієї ночі моє ім’я тебе хвилювало куди менше.

— Зате тепер хвилює дуже! — вона прикладає долоню до лоба, видихає різко, майже зі стогоном і відвертається. — Це ж треба було так вляпатися…

— Вляпалися ми обоє, — відповідаю тихо. — Ти не можеш бути моєю асистенткою з багатьох причин.

Ліза стискає плечі, киває, губи побіліли від напруження. На мить мені навіть шкода її. От би не було цього пункту три-п’ять-п’ять у договорі… Повторна зустріч не стільки розлютила, скільки збила з пантелику. Якщо чесно, злюся не на неї. На себе. І лише з однієї причини: всередині мене зчепилися два бажання, мов дві хижі тварини. Одне хоче вигнати її звідси негайно. Інше — згадує, як її тіло рухалося під моїми руками того вечора, і вимагає повторення.

Повітря між нами густішає, нагрівається, мов перед грозою. Від її запаху — суміші кави, парфумів і заборонених спогадів — мозок остаточно відключається, і я розумію, що ситуація небезпечна. Дуже.

– Ні, це ти послухай! – мій голос зривається раніше, ніж я встигаю його стримати. – Як ти взагалі примудрилася переписати об’єкт Козака на «Арден Груп»? Хто тобі дав таке право?

Ліза піднімає очі — в них не страх, а впертість і вогонь. Вперше бачу її не розгубленою дівчиною з бару, а впевненою професіоналкою, яка готова сперечатися до останньої коми.

– Тому що «Арден Груп» — не просто конкуренти, – холодно каже вона. – Вони — приховані партнери Козака. Якби ти підписав би договір, не перевіривши, ми б уже за тиждень отримали судовий позов. Я просто зробила твою роботу трохи раніше.

Я кліпаю. Слова доходять не одразу, наче пробираються крізь завісу недовіри.

– Тобто ти вирішила, що можеш коригувати угоди без погодження з керівництвом?

– Я вирішила не дати твоїй компанії вляпатися в чергову аферу, – кидає вона, схрестивши руки на грудях. – У Козака дві юрособи. Одна — для «чистих» контрактів, друга — для схем з виведення активів.

Мовчу, вдивляючись у неї. Дихання обпікає горло. В голові калатає: з якого дива вона взагалі це знає, якщо працює тут лише кілька днів?

– Звідки в тебе така інформація? – нарешті питаю.

– Скажімо так, у мене є свої джерела, – знизує плечима Ліза, і в її усмішці з’являється натяк на виклик. 

Відкидаюсь на спинку крісла, потираючи перенісся.

– Я уклала вигіднішу угоду, – урочисто заявляє Ліза, піднявши підборіддя. 

Я навіть не встигаю задати питання — в тиші лунає мелодія вхідного дзвінка. Піднявши вказівний палець у жесті «чекай», приймаю виклик:

– Так, Маріє.

– Максе, тут таке діло. До нас прийшов представник «Легатум Холдинг»». Це друга сторона контракту по об’єкту на Подолі. Приніс підписані примірники й акти. Хотіла попередити, щоб ти з порога не почав відмовлятись, бо ми тебе знаємо.