Глава 11

Максим

Роздратовано жбурляю в урну пластиковий стаканчик з огидною розчинною кавою й, спостерігаючи, як майстер опускає на землю щойно відремонтоване колесо мого авто, витягаю телефон із кишені. П’ятнадцять пропущених. Серед них — чорт би його побрав — Козак. Спеціально не брав від нього слухавку, бо ризикував спалити клієнта тим полум’ям, яке випльовував цілий день, точнісінько як дракон, що ковтнув бензобак. Справи на СТО розтягнулися на весь клятий день. Навіть пообідати не встиг, не кажучи вже про те, щоб повернутися в офіс і розгрібати всі «невідкладні» дурниці.

Хоча телефоную я не Козаку. Спершу варто перевірити ситуацію, перш ніж вбивати палі в цю хитку споруду. Якщо з Козаком усе пішло шкереберть, офіс уже давно має стояти на вухах.

– Неперевершений геній юриспруденції на зв’язку, – самовдоволено сповіщає Кравець.

– Як там справи в компанії, генію? – без церемоній заходжу з флангу.

– Та просто бомба. П’ять справ закрили. Секретарка з офісу передзвонювала: шість нових великих клієнтів тільки за сьогодні.

– І все?

– Я ще навідався до нотаріуса, розгрібав затримки зі спадщиною по тому складному кейсу… – Роман наче навмисно патякає про все на світі, тільки не про мою нову асистентку. Дуже підозріло.

– Мені телефонував Козак, – перебиваю, бо все це й сам з’ясую, щойно дістануся до корпоративного органайзера.

– Ну і?

– Я не взяв. Ти не в курсі, як моя помічниця впоралась? Варто чекати армагедону?

– Жодного поняття, та не здивуюся, якщо Козак таки підписав угоду. І ще… На твоєму місці я б уважно перечитав пункт три-п’ять-п’ять у трудовому договорі. Я, наприклад, не впевнений, що зможу його дотримуватися.

– Тільки спробуй, Ромчику, – гарчу, ловлячи в його голосі приховане єхидство.

Якщо новенька справді виявилася таким скарбом і взяла Козака в оборот, я закопаю цей скарб поглибше, щоб ніхто не дістався. У першу чергу я сам. Хоча ситуація малоймовірна.

Роман вибухає сміхом:

– Я мав на увазі не себе. І навіть співчуваю, як важко тобі доведеться. Якби я не був твоїм другом, уже б робив ставки.

– Які ще ставки? – підриваюся. – Дивлюсь, ви тут геть розпустилися? Роботи мало? Я організую.

– Спокійно, Максе, – регоче цей гівнюк. – Ти що, жартів не розумієш? Просто хотів попередити: вона тобі сподобається. Дуже сподобається.

– Давай змінимо тему. Я ж дзвонив не через це. Раз про Козака нічого не знаєш, працюватиму наосліп.

– Можу чимось допомогти? У тебе проблеми через цю к… кляту ситуацію? – нарешті насторожується друг, вловивши мій кепський настрій.

– Довелося переграти кілька моментів, але вже змирився. Забий.

– Гаразд. До завтра?

– До завтра.

Клацаю по червоній кнопці, ховаю телефон у долоні й на мить заплющую очі. Сухий осінній вітер гуляє між поверхами автоцентру, чіпляється за комір пальта й пахне пилом та втомою. Спираюся ліктями на холодні металеві бильця, знову дістаю айфон і затримую палець над контактом «Козак».

У цієї розмови може бути лише два фінали: поганий (звичний) і гірший. У другому варіанті я можу запропонувати повернути аванс і розірвати угоду. Хоча цей клієнт уже давно виводить з рівноваги, таке рішення означатиме одне. Я здався. Хоча я з таких, що ховаються, коли з’являється перші труднощі.

Коли ми створювали “Eквіті Груп”, я хотів не просто заробляти гроші. Хотів, щоб наша фірма мала вплив, розв’язувала складні питання, робила життя клієнтів безпечнішим, а бізнес – законнішим і впевненішим. Де той шлях, коли забаганки Козака стали настільки нереалістичними, ніби простіше знайти нове родовище нафти, ніж узгодити документи під його “геніальний” проєкт?

– Слу-у-у-хаю, – піднесення в голосі Козака ллється просто в динамік. Я навіть на мить гублюся від такого вітання. – Максим?

– Так, – хрипко відповідаю, прочистивши горло. – Добрий день, Олексію. Як усе пройшло?

– Де ти знайшов це чудо?

Вітер заважає вловити, чи то іронія це, чи то щире захоплення. «Чудо» як  «головний біль у спідниці» чи «чудо» у прямому значенні? Схоже, варто було самому уважно вивчити її резюме, щоб бодай приблизно знати, з ким маю справу. Ризикну:

– Обирав найкращу з найкращих. 

– І не прогадав! Готуй на завтра документи. Підпишемо попередні угоди, а до весни почну оформлювати всі необхідні юридичні папери для запуску проєкту.

– Ви не жартуєте?

– Які там жарти! Я готовий розцілувати цю богиню, – на тлі чується стримане «що ви таке кажете», вимовлене жіночим голосом, і в мене всередині сіпається м’яз. 

Сказати, що цей факт мене приголомшив, означає не сказати нічого. Доводиться терміново збирати самовладання до купи, інакше клієнт подумає, що я завис, як недопрацьована програма:

– Вітаю. Чудова новина. Приїжджайте завтра на десяту, наш спеціаліст підготує попередній договір.