Глава 10

Ліза

Коли мені зателефонувала рекрутер “Еквіті Груп” — Анастасія Літняк, я заклякла на місці. Донедавна я заспокоювала себе думкою, що мене не виберуть, що я не підходжу за багатьма критеріями, що все це лиш розвага. Та жінка на тому кінці дроту мала такий переконливий, майже гіпнотичний голос, а я так вжилася у роль суперуспішної двадцятип’ятирічної дівчини з підробленого фото, що почала легко жонглювати словами, навіть не запинаючись. Виявилося, легко обдурити, коли сам починаєш вірити в обман.

Чим довше я думала, що тільки так можна помститися Ярославу, тим привабливішою ставала сама ідея. А якщо це знак, і вакансія помічника трапилася нам не випадково? У крайньому разі можна буде просто піти — хіба афера з підробленим резюме не буде викрита завчасно?

Переконавшись, що ця маленька брехня нікому не зашкодить, а навпаки може стати квитком у краще життя, після розмови я помчала у магазин ділового одягу — поповнити гардероб для Лізи, котра стане частиною “Еквіті Груп”. Це була оригінальна ідея, придумана мною й дівчатами в барі. Хотілося б вміти генерувати такі бізнес-ідеї навіть тверезими.

Анастасія попросила прийти о пів на восьму ранку для особистої розмови перед початком робочого дня. Я прокинулася рано, поспіхом випив зварену каву й змусила себе ковтнути омлет, що від хвилювання здавався несмачним. Найбільше мене лякало, що мене одразу викриють. Якщо пощастить, бос виявиться адекватним, а його попередня помічниця не звільнився через те, що начальник був збоченцем чи зарозумілим гобліном.

Але яка взагалі різниця? Це робота тимчасова й фіктивна — має хвилювати лише одне: щоб Ярослав зі злості кусав собі лікті. І залишається ймовірність, що мені відмовлять — розкіш, на яку я не можу дозволити собі сподіватися. Треба справити враження таке, щоб жодна душа не засумнівалася у моїй компетентності.

Проходячи крізь скляні поворотні двері бізнес-центру, де розташована компанія, я змушую себе розслабитися і викинути з голови думку про те, що будинок Романа в сусідньому кварталі. Чому я так боюся з ним зіткнутися? Він, скоріше за все, пройшов би повз, навіть не впізнавши в сексуальній діловій дівчині оту нетверезу дівчину з яскравим макіяжем. А якщо раптом і впізнав би, його вічний лід не розтанув би ні на градус. Просто в неділю я нарешті вирвала із себе сором, що, мов бур’ян, задушував коріння мого сумління. 

Просторий ліфт, здатний вмістити з десяток людей, то випускає, то впускає нових пасажирів, відтісняючи мене до задньої стіни. Ніхто ні на кого не дивиться, окрім високого блондина, який заходить наступним.

Його прищулений погляд затримується на мені на мить довше, ніж личило б сторонньому. Я відповідаю так само — прижмуром. Він підморгує, всміхаючись. Миттєво нагадавши собі про плани бути гордою і недоступною, я демонстративно відвертаюся, піднімаю підборіддя. А коли він розвертається напівбоком, погляд сам зрадницьки ковзає по його фігурі.

Йому дуже пасує цей костюм. Приталений темно-сірий піджак із фактурної тканини ідеально окреслює плечі. Жодного портфеля чи папки, які здаються неодмінним атрибутом усіх інших у цьому ліфті. Може, відвідувач?

На потрібному мені поверсі двері розсуваються, і мене одразу ж наздоганяє дзвінкий вигук невисокої брюнетки:

— Романе! Ти сьогодні рано.

Хлопець вийшов із ліфта першим, тож не побачив мого обличчя, що скривилося так, ніби я ковтнула пів склянки лимонного соку. Відколи ім’я «Роман» таке популярне?

— Тобі теж доброго ранку, Маріє. Сьогодні я веду збори замість Максима.

— Ось чому сьогодні сонце світить яскравіше, — вона аж іскриться від радості.

— Та-ак, але я ще й суворим і владним умію бути.

Решту їхньої балачки ковтає простір, поки я рухаюся в протилежний бік. Гаряча хвиля підступає до щік. Прямував коридором повз численні кімнати зі скляними стінами, та замість уважно вивчати, хто чим займається, борюся зі зграєю панічних думок. Мій старт у ролі бездоганної кандидатки вже важко назвати блискучим.

Біля дверей свого кабінету мене зустрічає Анастасія Літняк.

— Доброго ранку, Лізо. Прошу, заходьте.

— Доброго ранку, — відповідаю з привітною, але стриманою усмішкою. Я повинна виглядати компетентним спеціалістом, а не людиною, для якої ця робота — останній шанс.

Вона запрошує всередину й указує на м’яке крісло. Сідаємо: вона — спокійно, впевнено, а я — з такою прямою спиною, ніби замість хребта мені вставили шматок арматури.

Анастасія кілька секунд вдивляється мені в очі, потім, ледь кивнувши сама собі, відкриває папку з документами:

— Єлизавето, ви пройшли співбесіду. Я підготувала договір із зазначеними умовами оплати та всім іншим. Ознайомтеся і підпишіть.

Дивовижно легко я пройшла співбесіду без самої співбесіди. Я була певна, що мене чекатимуть кілька кіл пекла, перш ніж дадуть шанс працювати тут, а не ось так, відразу. Тривожний дзвіночок. Невже на асистента такий малий конкурс?

Усміхнувшись, починаю вивчати дрібний текст. Усе виглядає цілком стандартним, навіть обнадійливим. Наприклад, пункт про заборону особистих стосунків між співробітниками й будь-які домагання. Отже, ніхто, включно з паном Корчинським, не кидатиме в мій бік свої гострі клинці. Передбачене покарання за порушення — звільнення. Найгірший сценарій. Якщо когось і звільнять за домагання, то точно не мене.
Підписавши, передаю Анастасії договір, і вона одразу ховає його до сейфа, замикаючи ключем.

— Чудово. Ласкаво просимо до “Еквіті Груп”.

Я все ще не можу повірити, що все настільки просто. Тисну її м’яку, теплу долоню.

— Дякую.

— У нас усі звертаються один до одного на ім’я, — додає вона.  А тепер ходімо, покажу вам робоче місце.

— А пан Корчинський? — уточнюю.

— «Пан Корчинський»? — перепитує вона здивовано. — А, так… Ми звемо його просто Максим. Або Макс.

— Я не про звертання. Він тут? Я ж буду його помічником.