Глава 9

Максим

– Є відгуки на оголошення? Хтось підходящий з’явився? – питаю Настю, відпивши ковток кави.

Попри те, що була недільна вечеря, я вже складав у голові список завдань для ранкової наради. Потрібно хоч чимось зайняти мозок, поки він не заблукав у зовсім інших думках. Та й ситуація з терміновими справами на завтра робить питання пошуку нового помічника зовсім не другорядним. 

– Знаючи  твої вимоги, я підібрала просто неймовірну кандидатуру, – посміхається Настя. – Впевнена, вам сподобається.

– Красуня? – гмикаю я.

 -- Неймовірна.

– Це погано.

– Боїшся, що не втримаєшся? – Настя добродушно сміється.

– Ні. Я не хочу знову навантажувати тебе пошуками нового помічника.

– Дарма хвилюєшся. Повір, це точно не той типаж. Такі, як вона, не ведуться на таких серцеїдів, як ти. Вона дуже серйозна, амбітна. А досягнень… ого! Вам буде що показати одне одному.

– Віддаю перевагу твердо стояти на ногах, хоча твій оптимізм звучить приємно. І за «серцеїда» дякую, та це явне перебільшення, – жартую я.– Завтра й перевіримо амбіції цієї нової зірка. Нехай Олена перед звільненням коротко введе її в курс справ і одразу відправляє супроводжувати Козака на зустріч.

Настя стихає. Майже бачу, як у її голові вимальовується мій рівень цинізму.

Пан Козак – той ще персонаж. Вибагливий до абсурду. Хоча платити вміє так, що заради цього можна витримати його манію контролю. Уже кілька тижнів намагаємося зліпити угоду, яка задовольнить його ідеалістичний світогляд.

– Максиме, ти ж навіть не бачив її віч-на-віч, а вже відправляєш у пекло? – обережно озивається Настя.

– Все набагато прозаїчніше, – невимушено відповідаю. – Завтра супроводжувати Козака мав я, але з’явилися справи… не менш важливі. В інших юристів свої дедлайни. Та й смикати когось заради клієнта, який знову всім буде незадоволений, немає жодного сенсу.

Після паузи додаю з ледь помітною посмішкою в голосі:

– Вважайте це посвятою. Якщо вона протримається хоча б до кінця робочого дня – потенціал є. Можна буде працювати.

У слухавці чується важке зітхання.

– Якщо ти так вважаєш…

– Так, -- твердо кажу і завершую  відеодзвінок.

Мої працівники приходять на роботу не як на ешафот, а в місце, де заряджаються енергією для маленьких професійних подвигів. Помічниця, яку я звільнив, стала першою за весь час існування компанії. Решта не просто тримається за свої місця, вони хочуть тут бути. Штат зростає, а не скорочується. Хіба це не ознака того, що підбір персоналу і командний дух у нас на висоті? Кожен займається тим, що вміє найкраще.

Одне питання я закрив. Час братися за друге.

Набираю номер Романа, неквапливо рухаючись до будинку. Він відповідає на шостий гудок, і замість привітання в трубку гучно позіхає, ніби спеціально, щоб вивести мене з рівноваги.

– Ти взагалі багато ще збираєшся спати? – гаркаю я без особливого приводу. Чесно, яка мені різниця, як хто проводить свої вихідні?

– Ой-ой, брюнетка таки не здалася? – насміхається друг.

– Звідки такі висновки?

– Та хоч зубами не скрегочеш, уже непогано. Чого такий злий?

– День пішов шкереберть. Не про це зараз. Я у справах.

– Може, зачекає до завтра? В мене в гостях красуня, між іншим, – самовдоволено бурмоче Ромка.

– Як знаєш. Я загубив твою картку. Думаю, банк варто попередити.

Невдоволене цокання язиком. Мовчання. Я швидко прощаюся, не даючи йому часу на питання.
Вже передчував питання, готові злетіти з його вуст: «як пройшов вечір?», «по десятибальній шкалі оцінка?»  Та сьогодні не хочу обговорювати ні вечір, ні Лізу. Не тому, що нема чого сказати. Навпаки. Є що приховати. Усередині прокинулася дивна жадібність. Не хочу ділитися.

Зазвичай після нічних пригод усе за стандартом: я прокидаюся першим, приймаю душ, наганяю на себе вигляд зайнятої людини й прозоро натякаю гості, що час вирушати додому. Проста схема.

Цього разу система дала збій.

Навіть ідіоту ясно: якщо жінка йде рано-вранці, не прощаючись, вона шкодує про те, що сталося. Наступного ж ранку будь-яка повинна шкодувати лише про одне: чому не зустріла мене раніше.
Зарозуміло? Самовпевнено? Це не я так кажу. Це факт.

Мене зачепило зовсім інше: вперше не хотілося вмикати режим «солодкий обман». Бо, заколисаний ендорфінами, я засинав у її обіймах, й ляпнув про сніданок у своїй улюбленій кав’ярні біля оглядового колеса.

Камон. Що це взагалі було? Звідки ці розмови про музику, подорожі та сенс життя між трьома раундами задоволення? Сьогодні порушив одне правило, завтра інше… а там і весілля на Співочому полі не за горами.

Сніданок – ось справжня небезпека. Ми б не просто їли, ми б сміялися над чимось спільним. А спільні жарти зближують сильніше за приємний секс. У моєму впорядкованому житті красуням дозволено тільки одне місце. І це точно не серце.

Бо щойно нам стане не лише гаряче в ліжку, а ще й добре за круасанами, до стосунків залишиться один крок. А стосунки – це катастрофа.

Красуні в моєму світі не отримують прописки. У кращому разі – тимчасовий дозвіл на проживання.
Тож я маю дотримуватися правил. Чітких, простих, залізних. Без «які фільми ти любиш», без «давай повторимо», без кави на двох на терасі кав’ярні у старому місті.

Та цього разу щось пішло не за планом.

Що ж у ній такого особливого? Те, що втекла сама, а не я ввічливо вказав їй на двері? Я вже не школяр, щоб таке дряпало самолюбство. Вона так само слабка до тілесних радощів, як і більшість красунь зі спокусливими вустами. Те, як швидко погодилася їхати зі мною — прямий цьому доказ.

Вирішив вибити її з голови раз і назавжди. Зайшовши до свого будинку, замість того щоб йти до ліфта, звернув у бік спортзалу на першому поверсі. Там випущу з себе весь пар. Мій холостяцький барліг почекає.