Глава 7

— Хочу його, — повідомляю Оксані, повністю повертаючи до неї увагу. — Якщо підійду першою — це буде занадто?

— Гей, пригальмуй, Лізо. Ти навіть не знаєш, хто він!

— А відколи це стало обов’язковою умовою? — я закочую очі. — Може, мені просто хочеться трохи задоволення без усіх цих… — кручу пальцем у повітрі, створюючи невидимий смерч, — виносів мозку. А цей красень, — киваю в його бік, — точно зі мною солідарний. У нього на лобі написано: «Поїхали до мене».

— Поїхали до мене? — низький баритон звучить просто над вухом, і я мало не підстрибую на місці.

Мить — і моє підборіддя відвисає. Це він. Той самий чоловік, якого я щойно розглядала.

— Я… е-е, я… — белькочу, ніяково відставляючи келих, на який він кидає зацікавлений погляд.

Уся моя сміливість випаровується швидше, ніж бульбашки шампанського.

Мати Божа, цей чоловік виглядає так, ніби його ліпили найкращі скульптори, малювали талановиті художники й одягали стилісти з бездоганним смаком.

Біла сорочка з недбало розстебнутим коміром, закочені рукави, темні джинси. Спортивний годинник на зап’ясті додає йому ділового вигляду, ніби він щойно вирвався з офісу або з переговорів — і при цьому виглядає так, ніби володіє половиною міста.

Геловін, а він прийшов на вечірку без костюма. Він що, живе в режимі «робота — гроші — контроль»? Трудоголік. Але, чорт забирай, який привабливий трудоголік.

Мій внутрішній аналітик встигає прокрутити все його життя за десять секунд, а от язик працює з відчутним запізненням.

— Це не те, що ти… тобто ви… — починаю плутано виправдовуватися.

Катя — зрадниця! — лише підморгує, сяючи від задоволення, наче бачить живого Аполлона.

Він, здається, навіть розважається.

— Зрозуміло, не те, — каже спокійно. — То що, поїхали? До ранку лишилося не так багато часу.

— Ти серйозно? Я не… така, — ковтаю слину, відчуваючи, як щоки палають.

Так, хвилину тому я справді уявляла себе поруч із ним у ліжку, але йому ж не обов’язково про це знати.

— От і розкажеш, яка ти, — сміється він, але в голосі немає глузування. Лише зацікавленість.

Його очі — світлі, справді блакитні — продовжують роздягати мене так само, як кілька хвилин тому здалеку.

— Звідки мені знати, що ти не маніяк? — видаю я і навіть сама дивуюся, що голос звучить досить рівно. О, здається, сміливість починає пробиратися крізь алкогольне марево.

Він лише усміхається — з тією самою самовпевненістю, від якої у жінок, напевно, тане лід на серці. Повільно засовує руку в кишеню штанів, що ідеально сидять на його стегнах, дістає звідти картку й кладе мені на долоню.

— І що? — піднімаю брову. — Тут не написано, що ти не маніяк.

— Кумедна, — тихо сміється він, а потім нахиляється ближче. Його долоня легко торкається моєї спини, і від цього дотику по тілу розбігаються сироти. — Нехай твоя подруга забере цю картку собі, — промовляє теплим низьким голосом. — Якщо завтра ти не повернешся додому… цілою та задоволеною, — можеш витратити з неї все до копійки.

Його дихання обпікає вухо, перш ніж він знову випрямляється, спокійно засовуючи руки в кишені. Він справді щойно сказав «задоволеною»?

— Ти мене купуєш? — дивлюся на нього знизу вгору, намагаючись виглядати суворою. Усередині ж десь глибоко плутаються сміх і цікавість.

— Ні, — відповідає він без паузи. — Просто показую, чим готовий ризикнути. Можеш вважати це заставою.

— Я б не довіряла їй великі суми, — примружуюся, вказуючи на Катю пальцем. — Вона витратить усе ще до мого повернення.

— Агов! — обурюється подруга, ляснувши мене по руці. — Робити мені більше нічого! Ми з Оксаною, між іншим, прийшли підтримати тебе, якщо ти забула!

Її слова змушують мене на мить зупинитися. Невже це відбувається насправді? Кілька годин тому я навіть уявити не могла, що погоджуся на таку авантюру.

— От бачиш, — знову втручається він, і в його усмішці — виклик. — Подруги тобі дають хорошу пораду.

— А як ти забереш картку назад? — запитую, ховаючи долоню з нею за спину.

Він трохи нахиляє голову, і його погляд стає ще глибшим.

— Сподіваюся, ти сама мені її віддаси.

Що ж мені робити? Не те щоб я цього боялася… але хай знає: я не з тих, хто падає в обійми першого ж красеня, що підійшов і чарівно посміхнувся.

Він усміхається ще ширше, простягає руку, запрошуючи:

— Поїдемо?

Я на мить завмираю, вдивляючись у нього. Чому, в біса, я зараз починаю сумніватися, якщо ще кілька хвилин тому готова була погодитися без роздумів? Інстинкт самозбереження чи залишки здорового глузду?

Чи, може, я просто боюся, що потім шкодуватиму? Та чому, коли чоловікам дозволено робити все, що заманеться, жінки мають стримувати себе?

Якщо чесно, більшість дівчат у цьому клубі вже давно пішли б із ним, навіть не вимагаючи «застави».

Але з якоїсь причини він вибрав мене. Не найсексуальнішу, не найвеселішу, не ту, що кидає на нього відверті погляди. Мене.

І ось я стою перед вибором. Що я втрачу, якщо піду з ним? У найгіршому випадку — трохи гордості. У найкращому — ніч, про яку, можливо, захочу згадувати.

Я ще раз ковтаю сумніви, переводжу подих і, подумки поплескавши себе по плечу, підбадьорюючи, підводжуся.

Його рука — тепла, сильна, впевнена.

Я вкладаю свою долоню в його, і коли він легко підтягує мене ближче, усередині щось стискається.