Глава 6

Сукня облягає фігуру, мов друга шкіра.

Підбори — зависокі навіть для клубу.

Волосся — укладене в ідеальні хвилі, спадає на плечі, ловлячи світло неону.

Так, я задубіла, поки чекала таксі в цій короткій сукні. Але надягти пальто й зіпсувати образ? Навіть не думала.

М’яке світло, гул музики, аромат кави, змішаний із дорогими парфумами — усе, як і годиться у популярному київському клубі.

Дівчата, звісно, зі мною:

Катя — у блискучому короткому топі, вся сяє, як вогник.

Оксана — у класичній чорній сукні, але з таким розрізом, що жоден чоловічий погляд не минає її струнких ніг.

— Ти просто бомба! — вигукує Катя, коли я роблю кілька обертів, розставивши руки. — От побачиш, Ярослав побачить тебе — і ще довго каратиме себе за те, що втратив.

— Ми прийшли не через нього, — спокійно зауважує Оксана, роблячи ковток просекко. — Ми тут святкуємо твою свободу.

Я сміюся, хоч десь глибоко всередині ще ворушиться знайомий, гіркий клубок.

Сьогодні я обіцяла собі: жодних сліз через чоловіків.

Сьогодні — вечір для радості.

— Ну що, дівчата, — кажу я, відкидаючи волосся з плеча. — Хай цей вечір стане початком чогось нового. І цікавого.

Катя піднімає келих:

— За нове життя. І за те, щоб він пожалкував, що втратив тебе.

Ми торкаємося келихами, і я роблю ковток.

І в цю мить розумію: я більше не дівчина, яка чекала на освідчення.

Сьогодні я — та, на яку чекають.

Був час, коли все було просто: я ходила в клуб не заради музики чи друзів, а щоб знайти чоловіка.
Не просто хлопця — чоловіка, із яким можна будувати життя, мати статус, стабільність, відчуття «я не гірша за інших».

Усе інше тоді не мало значення.

Ми з подругами проводили ночі в дорогих клубах, танцювали й чекали, коли генеральні директори чи топменеджери з VIP-секцій нарешті звернуть увагу.

І, відверто кажучи, це працювало. Саме так я познайомилася з Ярославом одного разу вночі у нічному клубі у центрі міста. 

За ці роки я досконало навчилася тримати баланс — між незацікавленістю та спокусою, між упевненістю й невинністю. І тепер мені залишилося лише згадати ці навички.

Я хочу, щоб його серце стислося, коли він побачить мене поруч із іншим чоловіком — розкішним, впевненим, успішним.

Щоб бодай на мить відчув, як це — втратити те, що більше не повернеться.

Я роблю ковток просеко — терпкий, із винограду і власної рішучості — і відчуваю, як у голові легшає.

Музика б’ється в грудях, світло блимає, навколо сміх, флірт, рух, запах парфумів і нічного Києва.

І раптом — голос Оксани пробивається крізь цей вихор.

— Лізо, Сонечко, може, тобі вже досить?

Заклопотане обличчя Оксани наближається, миготить у неоновому світлі. Сонечко... Вона мене так називає з першого дня нашого знайомства. Щось останнім часом я випромінюю світло дедалі рідше. Треба виправляти ситуацію.

— Що це в тебе з носом, — регочу я, намагаючись ткнути її пальцем у губи, але промахуюсь.

— Все з ним нормально, — ображається вона. — Між іншим, на тебе вже хвилин п’ятнадцять вирячається он той мачо.

— Тільки не дивися в той…

— Де? — перебиваю я, некультурно крутячи головою в усі боки, поки намагаюся вгледіти того самого «мачо», не дослухавши подружку. 

Хлопці в костюмах вампірів, супергероїв і чаклунів тісняться біля сцени, де танцівниця в образі чорної кішки робить шпагат у повітрі.

Фіолетові промені прожекторів мерехтять у димі, що стелиться по підлозі, — усе виглядає нереальним, мов сон.

Я ковзаю поглядом по натовпу.

Гарненький Капітан Америка підморгує, коли я затримуюсь на ньому на секунду. Далі — бородань у масці вовкулаки, студент, який перевдягнувся у мага, і перекачаний фітнес-тренер, упевнений, що чорна сорочка — це вже костюм.

 Нічого цікавого.

Аж раптом я завмираю.

Погляд перечіпляється за бездоганну посмішку — стриману, впевнену, трошки глузливу.

Чоловік у темних авіаторах сидить біля бару, спокійно спостерігаючи за всім довкола.

На ньому — немає ні костюму, не маски. Лише біла сорочка, темні джинси. А впевнена зухвала постава красномовно кричить, що він не належить до офісного планктону. Скоріше навпаки -- керує ним. 

Світло падає на його обличчя так, що робить його схожим на героя старих фільмів — небезпечного і привабливого одночасно.За окулярами не видно очей, але чомусь я впевнена: вони світлі.

Майже блакитні.

Такі, що пронизують наскрізь.

Усмішка повільно знову з’являється на його обличчі. Він піднімає келих і легко нахиляє голову, мовляв, тост — «за тебе».

Я, не відводячи погляду, піднімаю брову. Хвиля теплоти пробігає шкірою, хоча в залі прохолодно — чи то від його погляду, чи то від того, що музика стає гучнішою. 

Здається, він не просто дивиться — він роздягає мене поглядом. Наче намагається здогадатися, що є під моєю сукнею.Я усміхаюсь у відповідь і роблю ковток коктейлю.

Я усміхаюсь у відповідь і роблю ковток коктейлю. Так, здається, починається гра. Гра у відьом і демонів.

Маленьке гелловінське закляття вже накладене.