Глава 5

31 жовтня
Ліза

Кажуть, що справжніх подруг важко знайти, але своїх я знайшла ще в університеті — на першому курсі. З того часу тримаємось купи, навіть коли життя розносить у різні боки.

І коли я кажу, що вони хороші, то маю на увазі справді хороші: прийшли до мене сьогодні з пляшкою вина, текілою, купою бургерів з “МакДональдзу” та величезною коробкою десертів із пекарні на Подолі.

Зараз ми сидимо в моїй невеличкій  квартирі, оточені морем одягу, косметики і залишків від Геловінського костюма, а поруч — гора використаних серветок.

— Завтра перш за все я повертаюсь до блонду, — кажу я, хапаючи жменю картоплі фрі, вмочую її в кетчуп і відправляю до рота. — Уже написала Свєтці, в неї є вікно на одинадцяту.

— Нарешті, — зітхає Оксана, розливаючи текілу по келихах. — Брюнетка — це, звісно, елегантно, але твоя блондиниста версія мені завжди подобалась більше.

Я усміхаюсь і потягую текілу, яку налила Оксі. Лимонна кислинка лоскоче язик, і на мить мені здається, що все не так уже й погано.

Минулого року, прямо перед різдвяною вечіркою, на яку, як я тоді думала, мене нарешті запросять, я перефарбувала своє волосся.

Мої фірмові довгі світлі кучері  стали світло-русявими.

Усі колишні Ярослава були брюнетками. Усі дівчата, наречені й дружини його друзів — брюнетки.

Усі ті жінки в заміському клубі, на яких він дивився, коли думав, що я не помічаю, — теж брюнетки.

Тож я теж стала брюнеткою. Мені здавалося, що це — спосіб довести, що я та, хто йому потрібен. Боже, яка ж я була дурепа.

Коли алкоголь трохи притуплює біль, мене накриває хвиля розчарування — у собі, у всьому.

Бо подруги мають рацію: я наробила чимало дурниць, намагаючись відповідати його уявленням про «ідеальну жінку».

Я змінила усе, що в собі любила, лише щоб сподобатися чоловікові, який того не заслуговував.

Він казав, що я занадто.

Занадто емоційна. Занадто жива. Занадто для його стриманого, «солідного» світу.

Занадто, щоб бути частиною його життя.

І знаєте що? Та пішло воно все. Пішов він! Бо правда в тому, що я справді занадто — але не для нього.

Я просто не створена для того, щоб змінювати себе, аби комусь було комфортно.

— І ці кляті уроки тенісу, — кажу я, закинувши голову й хапаючи келих. — Не можу повірити, що витратила стільки грошей, щоб навчитися найнуднішої гри у світі.

— О, Боже, гра в теніс! — сміється Катя, аж хитається. 

— Він заслуговує горіти в пеклі, — каже Оксана, зціпивши зуби. Я дивлюся на неї — вона все ще кипить від злості за мене.

— Горіти в пеклі — це замало, — зітхає Катя. — Треба придумати страшніше покарання.

— Він же адвокат, подруго, — каже Катя, дивлячись на моє каштанове волосся, зібране в пучок. — Я розумію, що ти хочеш помститися, але давай не будемо садити тебе до в’язниці, гаразд?

— Ти була така весела, поки не зустріла його, — підсумовує Оксана. — А тепер ти…

— Нудна і немодна, — кидаю я, і в голосі чути більше самоіронії, ніж образи. 

— Чи ти змінилася, щоб відповідати образу, який, як тобі здавалося, він хотів? — підхоплює Катя, і в реченні відчувається те саме гірке визнання, яке вже підкрадається й до мене. 

Вона права: нова зачіска, інший гардероб, навіть манера говорити — я багато у собі змінила. І не завжди на краще.

— Та до біса його, — виривається з Оксани. — Потрібно його забути. Або… хоч щось зробити, щоб йому було не так приємно, як йому здається.

Я сміюся, хоча голова кружляє від легкого запаморочення.

— Ми ж не будемо закидати його машину яйцями, ні? — жартую слабко, але все ж прошу у відповідь щирі поради.

— Ні-ні, — каже Катя і хитро підморгує. — Почнемо з малого. Ми знайдемо тобі нового хлопця, викладемо фотки щасливого життя в соцмережах і нехай тоді лікті собі кусає.

— Ага, «життя-після-Яра» в інстаграмі, — сміється Катя. — І пару мемів для настрою. 

Я дивлюся на Катю. Вона посміхається, простягає мені дзеркало й косметичку, як мовиться: «Починай з себе».

— Ми влаштуємо вечірку, підемо в клуб і гарно погуляємо, — каже Оксана. — Ти забудеш про нього за одну ніч — або принаймні навчишся сміятися, коли хтось згадує його ім’я.

Я вдихаю глибше й відчуваю, як у грудях прокидається легке полегшення. Плітки й маленькі витівки — це той щадний план помсти, який не нашкодить нікому, крім гордості. І якщо нам вдасться перетворити Яра на історію, яку можна буде згадувати з усмішкою — значить, ми вже перемогли.

— Домовилися, — кажу я і піднімаю келих. — Спершу — вечірка. Потім — нове життя.