Глава 3

Де справедливість?

Мені здається, я дивлюся на нього цілу вічність, намагаючись змусити слова зрушити з місця, вирватися з горла.

— Я… я не розумію. Ми ж мали сьогодні піти на костюмовану вечірку. Вечірку на честь Геловіну. Я мала познайомитися з усіма… сьогодні ввечері.

А може… може, є ще щось? Щось більше. Щось, чого я просто не розумію.

Так, саме так. Це має бути якесь безглузде непорозуміння. Те, над чим я за годину вже сміятимусь разом із ним.

— І це те, у що ти вирішила вдягтися? — нарешті він відриває погляд від дороги, повертає голову до мене. В його очах… зневага. Навіть огида.

— Я… я просто хотіла гарно виглядати для тебе. Це ж костюмована вечірка…

— Ми не діти, Лізо. Це вечірка для юристів. Це люди, яких я намагаюся переконати, що достатньо хороший, щоб стати керівником філії, — його голос бринить, мов натягнута нитка.

Його погляд ковзає по мені — не з бажанням, як я сподівалася, а з холодним презирством.

— Ти думаєш, що ось це, — він проводить рукою в повітрі між нами, — допоможе? Думаєш, якщо я з’явлюся з тобою, усі вирішать, що мене треба сприймати серйозно?

Сльози підступають до очей, я кліпаю, намагаючись не дати їм вирватися.
Моя мати колись навчила мене найважливішого — не словами, а прикладом: ніколи не дозволяй покидькам бачити, як ти плачеш.

— Ти… ти кидаєш мене? — питаю, хоча вже знаю відповідь. Просто хочу почути її вголос.

— Я давно збирався це зробити, — каже він без тіні жалю. Так, ніби йому набридло, що наші чотири роки стосунків забирають більше п’яти хвилин його часу. Наче він чекає, коли я, нарешті, вийду з його машини й дам йому спокій.

— Давно, — повторюю ледь чутно.

— А ти ніколи не думала, чому ми так і не з’їхалися? — його тон майже поблажливий, наче він говорить із кимось, хто не сповна розуму.

Звісно, думала. Яка жінка не ставила б собі такого запитання? Просто я ніколи не хотіла наполягати.

— Хіба ти ніколи не запитувала себе, чому я уникаю брати тебе на робочі заходи? — його тон рівний, навіть ледачий. Він знає, що я питала. Питала не раз.

Повільна, нудотна усмішка розповзається його губами.

— А ти ніколи не думала, чому я досі не зробив тобі пропозицію?

Мій шлунок здригається. І тоді я бачу це — хворе задоволення, яке він отримує від цієї миті, від того, що змушує мене почуватися ось так. Йому весело.

— То ти вирішив зробити це сьогодні? — питаю я, і мій голос підвищується. У ньому тремтить зневіра, але десь глибоко під нею — лють. Вона виривається назовні, і я сподіваюся, що цей вогонь приховає звук абсолютної образи, якої він мені завдає. Він цього не заслуговує.

— Ти думаєш, я це планував, Лізо? Якого біса я приїхав би сюди, в цей богом забутий район Києва, якби не планував хоча б… потрахатися сьогодні ввечері?

Мій шлунок падає кудись униз, розплескуючись поруч із серцем і самоповагою. Його слова — гидкі. Я не можу зрозуміти: він зробив це навмисно, інсценував усе, щоб боляче вдарити, чи він просто такий, який є, а я лише зараз знімаю рожеві окуляри? Як довго він носив у собі ці мерзотні слова й наміри? І як я була настільки засліплена власним коханням до нього, щоб не побачити цього раніше?

— Що?.. — питаю я тихо, майже пошепки. Можливо, це помилка. Можливо, він не те мав на увазі. Можливо…

— Ну, Лізо. Ти тупа, але не настільки, — каже він холодно.

Сльоза спадає з моїх вій, падає на корсет і залишає темну пляму, яка повільно розтікається по шовковистій тканині.

— Я не можу і далі зустрічатися з тобою, Лізо, — каже він рівно, ніби пояснює щось очевидне. — Мені потрібно серйозніше ставитися до свого майбутнього. З тобою було весело, але я не можу задовольнятися веселощами.

Задовольнятися.

Слово, яке саме по собі могло би бути безневинним, раптом звучить як удар. Воно ріже мене — глибоко, до кістки, до серця. Це слово змінює все. Воно обриває останню нитку, що ще тримала мої мрії про те, що я могла б бути ідеальною дружиною для цього чоловіка.

А він, як і більшість чоловіків, занадто самозакоханий, щоб помітити, як просто зараз мій світ валиться. Він не бачить, як мої надії, віра у себе і майбутнє осипаються мені під ноги.

— Наприкінці року мене призначать керівником філії, — каже він майже з гордістю. — Ти знаєш, що я до цього йду. Мені потрібно, щоб шеф бачив, наскільки серйозно я налаштований. А це… — його очі ковзають по мені згори донизу, — це не вписується у картину.

Логічна частина мене розуміє, що він щойно сказав. Але частина, яка здатна відчувати, просто не сприймає цього.

— Але… ми були разом чотири роки, — прошепотіла я.

Він зітхає. Те саме роздратоване зітхання, яке дорослі видають, коли дитина просить морозиво о сьомій ранку.

— Це було весело. Ти ж не думала, що це всерйоз, правда? Боже, Лізо. Подорослішай. Я ніколи не сприймав наші стосунки серйозно, — його вуста знову кривляться у знайому злу усмішку, і мене починає тіпати від холоду. — Я ніколи не планував одружитися з тобою.

Друга сльоза падає.

Я дивлюся на Ярослава крізь пелену сліз. Усе навколо розпливається, як картина, що потрапила під осінній дощ. Я чекаю — коли він посміхнеться і скаже, що пожартував. Що це просто якийсь дивний розіграш. Жорстокий, але все ж жарт.

Та він лише дивиться. Його погляд — суміш втомленого жалю та легкої досади. Досади, ніби сам факт того, що я засмучена, що я взагалі намагаюся зрозуміти, як він може так вчинити зі мною, — завдає йому незручності. Я більше не чую слів. Усе, що він говорить, перетворюється для мене на білий шум. Так мій мозок вирішив захиститися від самознищення.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти сенс його слів. Він хоче, щоб я вийшла з машини. Тому що він щойно порвав зі мною. Йому треба їхати на корпоративну вечірку, зрештою.

Ми були разом чотири роки. І ця людина навіть не змогла зробити це по-людськи — дати мені час, щоб усе обговорити, щоб завершити стосунки. Натомість він зробив це ось так: на узбіччі дороги, поки я сиджу у своєму клятому костюмі Маліфісенти. Це принизливо.