Глава 3

Де справедливість?

Мені здається, я дивлюся на нього цілу вічність, намагаючись змусити слова зрушити з місця, вирватися з горла.

— Я… я не розумію. Ми ж мали сьогодні піти на костюмовану вечірку. Вечірку на честь Геловіну. Я мала познайомитися з усіма… сьогодні ввечері.

А може… може, є ще щось? Щось більше. Щось, чого я просто не розумію.

Так, саме так. Це має бути якесь безглузде непорозуміння. Те, над чим я за годину вже сміятимусь разом із ним.

— І це те, у що ти вирішила вдягтися? — нарешті він відриває погляд від дороги, повертає голову до мене. В його очах… зневага. Навіть огида.

— Я… я просто хотіла гарно виглядати для тебе. Це ж костюмована вечірка…

— Ми не діти, Лізо. Це вечірка для юристів. Це люди, яких я намагаюся переконати, що достатньо хороший, щоб стати керівником філії, — його голос бринить, мов натягнута нитка.
Його погляд ковзає по мені — не з бажанням, як я сподівалася, а з холодним презирством.

— Ти думаєш, що ось це, — він проводить рукою в повітрі між нами, — допоможе? Думаєш, якщо я з’явлюся з тобою, усі вирішать, що мене треба сприймати серйозно?

Сльози підступають до очей, я кліпаю, намагаючись не дати їм вирватися.
Моя мати колись навчила мене найважливішого — не словами, а прикладом: ніколи не дозволяй покидькам бачити, як ти плачеш.

— Ти… ти кидаєш мене? — питаю, хоча вже знаю відповідь. Просто хочу почути її вголос.

— Я давно збирався це зробити, — каже він без тіні жалю. Так, ніби йому набридло, що наші чотири роки стосунків забирають більше п’яти хвилин його часу. Наче він чекає, коли я, нарешті, вийду з його машини й дам йому спокій.

— Давно, — повторюю ледь чутно.

— А ти ніколи не думала, чому ми так і не з’їхалися? — його тон майже поблажливий, наче він говорить із кимось, хто не сповна розуму.

Звісно, думала. Яка жінка не ставила б собі такого запитання? Просто я ніколи не хотіла наполягати.

— Хіба ти ніколи не запитувала себе, чому я уникаю брати тебе на робочі заходи? — його тон рівний, навіть ледачий. Він знає, що я питала. Питала не раз.

Повільна, нудотна усмішка розповзається його губами.

— А ти ніколи не думала, чому я досі не зробив тобі пропозицію?

Мій шлунок здригається. І тоді я бачу це — хворе задоволення, яке він отримує від цієї миті, від того, що змушує мене почуватися ось так. Йому весело.

— То ти вирішив зробити це сьогодні? — питаю я, і мій голос підвищується. У ньому тремтить зневіра, але десь глибоко під нею — лють. Вона виривається назовні, і я сподіваюся, що цей вогонь приховає звук абсолютної образи, яку він мені завдає. Він цього не заслуговує.

— Ти думаєш, я це планував, Лізо? Якого біса я приїхав би сюди, в цей богом забутий район Києва, якби не планував хоча б… потрахатися сьогодні ввечері?

Мій шлунок падає кудись униз, розплескуючись поруч із серцем і самоповагою. Його слова — гидкі. Я не можу зрозуміти: він зробив це навмисно, інсценував усе, щоб боляче вдарити, чи він просто такий, який є, а я лише зараз знімаю рожеві окуляри? Як довго він носив у собі ці мерзотні слова й наміри? І як я була настільки засліплена власним коханням до нього, щоб не побачити цього раніше?

— Що?.. — питаю я тихо, майже пошепки. Можливо, це помилка. Можливо, він не те мав на увазі. Можливо…

— Ну, Лізо. Ти тупа, але не настільки, — каже він холодно.

Сльоза спадає з моїх вій, падає на корсет і залишає темну пляму, яка повільно розтікається по шовковистій тканині.

— Я не можу і далі зустрічатися з тобою, Лізо, — каже він рівно, ніби пояснює щось очевидне. — Мені потрібно серйозніше ставитися до свого майбутнього. З тобою було весело, але я не можу задовольнятися веселощами.

Задовольнятися.

Слово, яке саме по собі могло би бути безневинним, раптом звучить як удар. Воно ріже мене — глибоко, до кістки, до серця. Це слово змінює все. Воно обриває останню нитку, що ще тримала мої мрії про те, що я могла б бути ідеальною дружиною для цього чоловіка.

А він, як і більшість чоловіків, занадто самозакоханий, щоб помітити, як просто зараз мій світ валиться. Він не бачить, як мої надії, віра у себе і майбутнє осипаються мені під ноги.

— Наприкінці року мене призначать керівником філії, — каже він, майже з гордістю. — Ти знаєш, що я до цього йду. Мені потрібно, щоб шеф бачив, наскільки серйозно я налаштований. А це… — його очі ковзають по мені згори донизу, — це не вписується у картину.

Логічна частина мене розуміє, що він щойно сказав. Але частина, яка здатна відчувати, просто не сприймає цього.

— Але… ми були разом чотири роки, — прошепотіла я.

Він зітхає. Те саме роздратоване зітхання, яке дорослі видають, коли дитина просить морозиво о сьомій ранку.

— Це було весело. Ти ж не думала, що це всерйоз, правда? Боже, Лізо. Подорослішай. Я ніколи не сприймав наші стосунки серйозно, — його вуста знову кривляться у знайому злу усмішку, і мене починає тіпати від холоду. — Я ніколи не планував одружитися з тобою.

Друга сльоза падає.

Я дивлюся на Ярослава крізь пелену сліз. Все навколо розпливається, як картина, яка потрапила під осінній дощ. Я чекаю — коли він посміхнеться і скаже, що пожартував. Що це просто якийсь дивний розіграш. Жорстокий, але все ж жарт.

Та він лише дивиться. Його погляд — суміш втомленого жалю та легкої досади. Досади, ніби сам факт того, що я засмучена, що я взагалі намагаюся зрозуміти, як він може так вчинити зі мною — завдає йому незручності. Я більше не чую слів. Все, що він говорить, перетворюється для мене у білий шум. Так мій мозок вирішив захиститися від самознищення.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти сенс його слів. Він хоче, щоб я вийшла з машини. Тому що він щойно порвав зі мною. Йому треба їхати на корпоративну вечірку, зрештою.

Ми були разом чотири роки. І ця людина навіть не змогла зробити це по-людськи — дати мені час, щоб усе обговорити, щоб завершити стосунки. Натомість він зробив це ось так: на узбіччі дороги, поки я сиджу у своєму клятому костюмі Маліфісенти. Це принизливо.