Глава 1

31 жовтня
Ліза

Цей костюм — абсолютна досконалість.
Мій костюм — справжня магія.

Оксана допомагала мені його зібрати, нишпорячи по секонд-хендах та театральних майстернях Києва. Основа — чорна сукня в підлогу з розрізом збоку, яку ми трохи перешили, щоб зробити її зручнішою і ще драматичнішою. Але головна деталь — це розкішний плащ із високим коміром, який з’явився в магазині костюмів кілька тижнів тому. Коли я його приміряла, в уяві одразу промайнула картина: я у ролі справжньої чаклунки.

Оксана знайшла для мене рогатий обруч, який ми обтягнули чорною тканиною й додали трохи блиску, щоб роги виглядали реалістично. Мій макіяж — темні, майже чорні губи, стрілки на очах і трохи блиску під вилицями. А замість стандартних шпильок я дістала зі своєї шафи старі чорні туфлі на високих підборах, які чудово завершують образ.

— Ну як вам? — питаю я у телефону, крутячись, щоб продемонструвати довгу сукню й розліт плаща.

Волосся зібране в гладкий пучок, і від цього роги здаються ще вищими. Минув майже рік відтоді, як я їх пофарбувала. Ярослав наполіг, що так буде доречніше для мого віку, і я досі не звикла.

— Гаряче! — вигукує Оксі.

— Дай глянути! Дай глянути! — озивається Катя, і через кілька секунд її обличчя з’являється на екрані. —

Боже, ти приголомшлива! Він точно захоче вдягнути на тебе каблучку сьогодні ввечері! 
Я широко всміхаюся, знову роблю оберт, щоб дати їй повний огляд, а потім сідаю назад за туалетний столик, обережно, щоб не пом’яти плащ. Пальцями пригладжую волосся, перш ніж нанести ще один шар помади.

— Я сумую за блондом, — каже Оксі, вдивляючись у мене. — Досі не вірю, що ти його перефарбувала.

— Минув рік. Не кажи дурниць, — відповідаю, закочуючи очі.

Я не наважуюсь сказати їй, що й сама сумую за блондом. З темним волоссям я ще більше схожа на свою маму. Часом я ловлю себе на тому, що плутаю власне відображення у дзеркалі чи вікні з її.

— Але ж ти познайомишся з його колегами! — вигукує Оксана, і в її очах одразу спалахують сердечка від самої лише думки про це. — Це ж величезний крок, Лізо!

Вона має рацію — це справді так. За чотири роки, відколи ми з Ярославом зустрічаємось, я жодного разу не була на жодній із його робочих вечірок: ні на літньому фуршеті на даху, ні на корпоративі до Геловіну, і вже точно не на різдвяній вечірці.

А мені так хотілося.

— Наступна зупинка — Кришталевий зал! — захоплено оголошує вона. Радість і хвилювання бринять у її голосі. — І каблучка!

У грудні цього року це буде вже шоста святкова вечірка, на якій побуває Ярослав у статусі керівника філіалу фірми, яку заснував його дядько. До того ж він очікує, що саме цього разу він стане партнером дядька.

Про різдвяну вечірку в Кришталевому залі готелю “Прем’єр Палац” складають легенди. Про таку екстравагантність можна лише мріяти: найкращі юристи країни, а тим більше Києва, збираються, щоб відсвяткувати ще один успішний рік. 

Цього року, я знаю, він нарешті запросить мене приєднатися. Чотири роки я чекала, коли він буде достатньо впевнений у нас, щоб узяти мене із собою. І як тільки він отримає хороші новини, Ярослав стане навколішки й попросить мене стати його дружиною. Ідеальною дружиною, якою я весь цей час намагалася показати, що можу бути: слухняною, відданою, готовою зняти з нього всі побутові клопоти й допомогти йому досягати ще більшого успіху.

Гаразд, це звучить зовсім божевільно, навіть для мене — просто так чекати грандіозного жесту. Але я відчуваю: він буде.

Два місяці тому, коли я була в нього вдома, розкладаючи білизну в шафі, я знайшла в ящику зі шкарпетками коробочку з обручкою. І відтоді я постійно натякала. Я впевнена, він усе розумів, бо не раз згадував, як важлива для його майбутнього ця вечірка, і як вона все змінить.

Звичайно, я створювала цей костюм з урахуванням тієї першої зустрічі, намагаючись знайти баланс між стильною і доступною, і гарячою майбутньою дружиною, щоб усі його колеги думали, що він знайшов свою ідеальну пару. Не хочу хвалитися, але, гадаю, мені це вдалося. Перш ніж я встигаю сказати ще щось своїм подругам, мій телефон вібрує на моєму столику, а зверху блимає повідомлення.

Яр: Я на місці

Це означало, що він чекає біля мого будинку.

— Гаразд, красуні, мені час бігти. Яр пише, що вже внизу, — кажу я подругам, беручи з ліжка маленьку чорну сумочку, підібрану під мій образ.

Зазвичай, коли я їхала до нього на Печерськ, доводилось добиратися метро або таксі. Але сьогодні, дуже холодно, а мій готичний костюмом не надихає на поїздки у метро, тож я була щаслива, що змогла переконати його заїхати за мною.

-- Лізо, тобі не здається…

— Катю, не зараз. Мені час бігти.

— Я лише…

— Катерино, залиш це. Ми можемо побалакати завтра за келихом вина. Я не можу дочекатися, щоб почути все про свято, люба, — каже Оксана, але дивиться не на мене крізь телефон. Її слова виходять крізь стиснуті зуби, а обличчя повернуте в бік Каті.

Жодна з них не є великою прихильницею Ярослава, хоча Оксана вміє приховувати це краще, ніж Катя. Але вони мої найкращі подруги, і я знаю: вони довіряють моєму вибору. Якщо я кажу, що щаслива, — вони теж щасливі.

І я щаслива.

Я справді щаслива.

Яр: Ти спускаєшся?

— Він щойно надіслав ще одне повідомлення, — зітхаю  навмисно.

— Ох, боронь Боже змусити його чекати, — бурмоче Катя собі під ніс. 

Я роблю вигляд, що не чула, хоча бачу, як її слова обриває різкий поштовх ліктем від Оксани.

— Люблю вас. Скоро побачимося, гаразд? — кажу я, виходячи за двері й дозволяючи замку клацнути за спиною.

— Так. Ми тебе любимо, Лізо.

— І я вас люблю, — відповідаю, завершуючи розмову та прямуючи до ліфта.