Глава 14 Королева – мати

Глава 14

Королева – мати

Тепер вся увага королеви Анни була прикута до дітей. В похмурих вежах замку Консьєржері зазвучав дитячий сміх і тупотіння ніжок маленьких принців і принцеси. Ці звуки радували серце матері Анни і вона пишалася своїми дітьми, хоча і турбот з ними було багато. Вони часто хворіли,  капризували, не хотіли їсти вівсяну кашу, сварилися за іграшки і завжди Анна була поруч.

- Філіпе. Перестань дражнити Гуго малявкою. – Просила Анна. – Він виросте і надає тобі по шиї.

- Мама, мама. А як Роберт пісяє стоячи? Адже попа позаду. – Цікавилась Емма.

- А ну, розбишаки, не ображайте свою сестричку! Не забирайте у неї іграшки. Вона вже плаче.

До всіх дітей потрібен був особистий підхід і Анна старалась. Вона пригадувала, як виховували її в далекій країні Русі і намагалась копіювати свою матір Інгігерду. Вона так сумувала за рідним Києвом, широким Дніпром і батьками!

Дітки підростали. Філіпа вже потроху вчили їздити на коні і король милувався своїм нащадком, який колись замінить його на троні. Генріх відчував погіршення здоров’я, але алхімік Магнус Марсельський вже помер, а його учні роз’їхались по монастирях шукати філософський камінь. Анна бачила зміни в поведінці чоловіка і була стривожена.

- Що тобі болить, любий? Давай пошукаємо нового лікаря, або запросимо мольфара з Русі. Вони лікують багато хвороб.

- Пусте, Анно! Монахи з монастиря Сен Жермен все лікують кровопусканням. Погана кров виходить і хвороба минає.

- В Русі так не лікують, а лише травами. Я відправлю листа батьку в Київ.

- Роби, як знаєш, а в мене проблеми з Бургундією.

Пройшло сім років і тут трапилась біда. Купці з Індії привезли невідому хворобу і парижани почали масово помирати. Анна заборонила пускати сторонніх в палац, але продукти вони все ж мали купувати. Захворів конюх, потім кілька служниць, злягла і Анна. Вона металась в жару і марила. Їй здавалось, що якась чорна сила літає над нею і бажає забрати із собою. Кашель розривав її груди. Цілий тиждень вона була без пам’яті, а коли прийшла до тями ії сповістили страшну новину: маленький Роберт помер від запалення легенів. Анна ридала і рвала на собі волосся. Вона вважала себе винною, що не була поруч із сином.

- Чим я прогнівила тебе, Господи, що ти наслав на мене таку біду?

Король Генріх сам весь в сльозах намагався заспокоїти Анну, але і сам відчував себе зле.

Він вирішив негайно коронувати семирічного Філіпа. Після поховань маленького принца Роберта пройшло кілька тижнів і знову в Реймському соборі відбулась нова коронація. Анна вся в чорному дивилась на свого хлопчика Філіпа, який ставав королем Франції, а в душі її була пустка. Вона тихо молилась за благополуччя своїх дітей. В цей момент вона не хотіла влади, корони, почестей. Вона була просто люблячою матір’ю, що бажає щастя своїй родині.

- Королево. Ваше величність. Служба вже закінчилась. – Пролунав чийсь голос.

Анна стрепенулась.

- Я королева?! Я маю бути сильною, бо на мені велика відповідальність за Францію. – Майнула думка.

Вона підняла голову, встала з колін і похитнулась. Чиїсь руки підхопили її. Поруч стояв граф Валуа Рауль де Крепі. Він бачив материнське горе Анни і щиро їй співчував.

- Дякую, графе. Проведіть мене з храму.

Вони пішли разом в кінці процесії за старим і новим королем Франції, а народ на вулиці ревів.

- Хай живе король! Vive la France! Хай живе Франція! Слава королю Філіпу!

Молитва в соборі трохи заспокоїла душу Анни.

- Моє безгрішне янголятко на небі у Бога. – Промайнула думка.