XXVIII·IX·MCMXCIX

«Якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня теж дивиться в тебе» 1872, Ф. В. Ніцше
«They're here, aren't they? Aliens. They're among us.» 1994, Ф. Малдер "Цілком таємно" 1х09

I
Я ніколи ще так не боявся. Моє тіло повністю сковано ланцюгами, а серце б’ється,  як від афекту. Забігши до найближчої хати,  у якій горіло світло і почав бити кулаками двері.
- Агов, хто це там мені двері ламає, щось горить?
- Благаю, вас, впустіть мене, - промовив я тремтячим голосом, - Прошу прихістіть мене – Воно йде за мною!
- Що йде за тобою?
Двері прочинились і мені показався чоловік. Високий, старий із великими голубими очима.
- Нам треба забиратись звідсіля, інакше воно знайде нас. Від нас нічого не залишиться, ні попелу, ні сліду в часі.
Я взявся за голову. Думки стали нестерпні. Я почав згадувати, що трапилось.
Чоловік здивовано стежив за мною. Потім підійшов, поклав свою руку мені на плече і промовив:
- Юначе, заспокойся. Ну ж бо, вдих, видих, давай, вдих, видих.
Чоловік без упину вдивлявся мені в очі.
Мої думки стали потроху прояснюватись.
- Пане, послухайте мене, - сказав я задихаючись, - нам потрібно йти, Воно йде.
Я схопив його за комір сорочки і промовив:
- Воно уже ступає мені на п’яти.
Чоловік відкинув мене назад за двері, і уже серйозно сказав:
- Візьми себе в руки, що ти сюди прийшов, по мої гроші, так?
- Пане, мене звати… Я тут… Зорі… І в цілому… Я…
Я зрозумів, що мене зараз викинуть з відси або престрелять, тому я сів на порозі і почав важко ридати, адже я й сам не можу описати, з якою паранормальною активністю стикнувся, уже нічого не буде як колись, якщо взагалі щось буде.
Гарячі сльози потекли по моєму обличчі. І я почав розповідати про свій кінець.
ІІ
Ми жили у невеликому містечку. Я прожив тут всі свої двадцять чотири роки, навіть знайшов роботу. Був звичайним бібліотекарем, але грошей було дуже мало, дуже.
Моя дівчина -  Катря, постійно доводила мені, що  я повний нездара і що вона робить мені послугу тим, що досі зі мною, живе у моєму будинку, їсть мою їжу, ходить у одязі, який я її купляю, але все одно вона незадоволена.
Напередодні подій мене звільнили з роботи. Бібліотеку закрили через фінансові труднощі, та й ніхто не приходив туди.
Справедливо.
Але мені треба знайти роботу у короткий термін, що не є легкою задачею.
А Катря готова була мене зжерти. Вона здійняла таку істерику! Всюди були розбиті тарелі і розкидані предмети. А наприкінці сказала, що тепер буде жити у мами, якщо я не можу її забезпечувати.
Несамовитий сум проймав мене до кісток. Я так люблю її, незважаючи на всі її претензії і скандали.
У будинку стало дуже тихо, тільки годинник виголошував свій ритм серця. Тік-так. Тік-так.
Я сів у своє крісло, яке уже було обдертим. Замшеве покриття почало відвалюватись, та й саме крісло було жахливо поплямоване. Стіни теж треба було перефарбувати.
Де мені знайти стільки грошей?
Здається весь світ проти мене. Я й не помітив як заснув.
Не пригадую, що саме мені снилось, але це було щось приємне і щире, щось що змусило мене піднятись з ліжка й піти заварити чай.
задзвонив мій телефон.
Я змушений був відповісти, бо це був мій старший брат – Вовчик.
- Здоров, малий, знайшов роботу?
О ні, знову починається. Витирати ноги об брата - це його улюблене заняття.
- Ні, - сказав я дістаючи кружку, яка ще не була розбита.
- Ну я маю один варіант.
Мої очі загорілись.
- Ти це про що?
- Та знаєш се хла Борю з Жовченів?
- Йо.
- А знаєш його сина Петю, що газ качає ?
- Ну є таке.
- Ну, він тут знайшов родовище газу у лісі там за Жовченями, згаєш?
- Не, не чув такого.
- То вони шукають сторожа, бо там дорога техніка і можуть вкрасти.
- Ну звучить просто.
- Та як два пальці об асфальт. Так що бери свого металолома й рушай. Всьо, давай до новин.
- До новин.
ІІІ
Я взяв свою Королу (Toyota Corolla E10) і поїхав. Мчав бездоріжжям. Це була моя перша машина, я став вікладати гроші на неї ще зі школи. І це було справді того варте, я всією душею любив цю машину.
 Камінці відлітали від моїх коліс. Я змагався із вітром розганяючи свою машину на максимум. Побачив за обрієм дивну установку.
Мабуть це те, що приносить людям мільйони. Саме та установка про яку казав Вовчик.
А ось і він розмовляв із якимось чоловіком у формі.
Мотор затих і я відправився до них.
Мені казали, що моя робота заключається у тому, щоб я стеріг тут усе, а то всякі вандали можуть прийти. Техніки тут на тисячі доларів! І тому це відповідальна робота.
Я лиш кивав головою, мовляв  - «Все ясно», «Так я зрозумів». Проте у голові у мене була тільки Катря і те, як вона повернеться до мене, і ми будемо щасливо жити разом.
Чолов’яга у формі звався Василем. Він був кремезний і злий – повна протилежність мені.
Споруда знаходилась на полі, яке раніше засіювали, його оточували кілометри ліс у в якому не буде звичних прогулянок із сім’єю у пошуках грибів чи ягід. Щось лихе таїться у цих лісах.
Коли були війни тут завжди була лінія фронту. Скільки тут полягло воїнів – один Бог знає.
Навіть тутешні остерігаються цих місць. Переважно це були хвойні хащі у яких царювала своя ідилія.
Тому я приступив до роботи. Мені потрібно було просто бути.
Сонце ще височіло високо у небі, тому мені немає про що хвилюватись.
На дворі був теплий вересень. Все здавалось живим, але осіння меланхолія уже чигала у повітрі.
Так непомітно промайнув день. А я все сидів біля своєї крихітки і думав ще вона мені проїздить. Пора уже поміняти масло.
Небо, яке було безхмарне і неозоре стало набувати рожевого відтінку. Вова приїхав поглянути як я тут, і привіз трохи їжі й сьогоднішню газету. Я завжди читав сьогоденні газети, для мене це була як медитація.
І сонце зайшло за обрій назавжди.
IV
Я вирішив, що пора переміщуватись у машину, ставало все холодніше. І ліс ставав дедалі страшнішим.
Раптово пронісся крик сови і почувся тріск гілок. Ну я трохи злякався, але не надавав цьому значення – що там може бути? Це ж дурниці.
я зручно вмостився на передньому сидінні, поглянувши на телефон на якому чітко світились цифри 20:08.
Мені ще довго тут тинятись.
Небо почало вкриватись зорями. Я вдивлявся у кожну, прагнучи знайти між ними відмінності, але кожна сяяла так неповторно, що я почав шукати між ними спільне.
Кожна зоря горіла білим сяйвом, яке переходило червоний, потім у синій.
Цікаво скільки їх там. Я став лічити вголос, але на сорок другій збився з рахунку.
Ось одна із зір вирішила покинути нас і осяяла усе небо своїм яскравим хвостом.
Я загадав бажання. Хочу щоб Катря повернулась до мене. Вона не подзвонила жодного разу й виключила свій мобільний щоб я не надокучав їй. А я все думав про неї про її очі кольору небесної блакиті, шовковисте біле волосся, яке завжди спадало по її плечах, а чого вартувала одна її усмішка…
Мою тугу може зрозуміти тільки цей ліс, який оповився нічною ковдрою і став наче безодня, непроглядна і мовчазна.
На небі з’явилась ще одна яскрава зірка, вона горіла усіма кольорами веселки, і здавалось освічувала землю.
Я почав хвилюватись, вона ставала все ближче і ближче.
Я стояв як зачарований. Це явище наче гіпнотизувало мене.
Небесне чудо наче летить на мене. Воно набувало яскраво-жовтого кольору і супроводжувалось гуркотом, але гул здається йшов із землі. Межа перетину різних звуків із голосами, які здавалось звучали із надр землі.
І ось космічне тіло освітило усе і приземлилось десь за десять п’ять кілометрів звідси.
І здригнулась уся земля.
V
Я сидів у машині, затуливши обличчя руками. Ударна хвиля яку здається я добре відчув, здійняла каміння і пил угору.
Я бачив як яскраве світло ніжно синього кольору вгризається мені у очі, воно було наче штучне. Гул землі затих, світло згасло.
Я став тяжко дихати, наче у моїх легенях дряпали кішки. Точка опори, знайди свою точку опори. Заспокоїтись.
Дім. Катря. Цуценята.
Я відкрив і спробував заспокоїтись, аж раптом мені почувся звук.
Я боявся відкривати очі, але звук не припинявся, це наче хтось проводить дротом човгає по моєму лобовому склі.
Відкривши очі я побачив Воно.
У світлі місяця, на мене споглядала обвуглена плоть, яка загоювалась із кожною секундою. Воно було схоже на людину, але це було точно не людське. Очі були великі і чорні, наче всередині була чорна матерія. І тоді я зрозумів про що казав Ніцше коли йшлося коли казав про бездну.
Я був наче зачарований тим створінням який був вкритий пилом космічного буття. Був зростом близько двох метрів. Голова зовсім не пропорційна відносно тіла Його худа рука із довгими пальцями і довгими кігтями ковзали по склу, а відкривши рот, я побачив мабуть тридцять рядів зубів, які були гостріші леза. У яких мав бути я.  
VI
Більше часу на роздуми не було. Я завів своє авто і помчав звідси, розігнавши свою крихітку Королу до свисту в моторі, і не оглядався назад.
Це нове місце, мені їхати було довго, але ось я побачив хатинку у якій горіло світло.
Мабуть це хата лісника, я уже відчував як холодний піт стікав по моєму обличчю. І я зрозумів, що ніколи так не боявся…
VII(I)
- Синку, заспокойся, це все твоя уява, я впевнений, що це просто перевтома або розіграш.
Моє тіло продовжувало тремтіти. Доказувати йому щось було марно.
- Ми приречені. Ми приречені, - все промовляв я.
- Все буде добре, я зроблю тут краще місце, бо від мого нічого не залишилось.
Це сказав чоловік я підвів очі і поглянув, що він дивиться на мене тими ж бездонними очима. І усміхається рядами зубів.
Бісів перевертень!
Я кинувся до машини і далі поїхав. Я не пам’ятаю що я бачив у дорозі, я відчував, що маю вижити. Це єдина моя ціль як Homo sapiens. Я повинен вирватись із лап диявола, і його нещадних обіймів космічного жаху який уже оповів людей, бездушні істоти уже посеред нас.
Я тис на гальмо що було сили, закладаючись у небезпечні повороти. Моя машина єдине, що рятує мене. Ось я доїхав до свого містечка.
Перше, що я зробив це поїхав до будинку Катрі.
Теж став ломитись у двері.
І ось на порозі стояла моя Катерина дивлячись на мене здивованим поглядом.
- Що це ти тут ро…
Не встигла вона промовити, як уже втонула у моїх обіймах. Я тримав у своїх руках її маленьке тіло, відчувши її запах я міг почуватись у безпеці.
- Катрю, - продовжував я тремтячим голосом, - Нам треба тікати негайно, ми ще можемо врятуватись, сідай у авто. – Карте, вибач мене, повір мені благаю.
не встиг я закінчити думку як у моє плече врізались десятки гострих зубів, кожне із них розрізало не тільки плоть -  а й мою душу.
Останнє, що я пам’ятаю, це те, як вглядався у очі кольору небесної блакиті.