Розділ 20

— Дамір! — я притримала чоловіка, ледь не впустивши блокнот. — Ти в порядку?

Він тільки кивнув — зморено й мовчки. Я придивилась до нього пильніше: плечі опущені, обличчя ще блідіше, ніж було. Пальці трохи тремтіли, коли він провів долонею по волоссю.

— Просто трохи втомився. Пройшовся вздовж кордону, — сказав він захриплим голосом. — Земля зникає. Шматок за шматком. Там, де вчора ще був яр, тепер — порожнеча. Бар’єр став ближчим, і я не розумію, чому все так стрімко змінюється.

Наші погляди зустрілися — обидва тяжкі, сповнені того, чого не сказали уголос. Страх. Безсилля. Нерозуміння.

Дамір знову похитнувся. Я встигла його підхопити.

— Тобі терміново треба відпочити.

— Я мушу спробувати зараз. Повернути тебе. Може… хоч це вдасться. Тут справді стає небезпечно. Це дивно, але за всі ці роки я так звик до буденності, що забув, як це — коли все непередбачуване.

Він хотів випрямитися, та плечі знову впали. Чоловік доторкнувся долонею до свого чола та прикрив очі.

Я наче розривалася навпіл. Так, я хотіла додому. Але не так. Не зараз. Не ціною його ще більшого виснаження. 

Чи міг він так майстерно грати на моїх почуттях? Звісно, що міг. Але я не могла скористатися його пропозицією саме зараз. І не думала, що такі синці під очима можна «намалювати». Ще день я почекати зможу. Напевно.

— Встигнемо. Спочатку — ти. Відпочинь. А потім спробуємо, — впевнено сказала я, склавши тремтячі руки на грудях і притискаючи до себе блокнот.

Дамір глянув на нього, але мовчки кивнув, і ми повільно вийшли з теплиці та рушили вздовж маєтку.

Чоловік трохи похитувався, тож я запропонувала йому спертися на мене. Ми йшли в тиші, яка, здавалося, тисла з усіх боків. 

Повз пролетіло кілька кольорових метеликів. І я задумалась: хто міг створити таку пастку? Невже хтось змусив живих істот оселитися тут до того, як дзеркало опинилося там, де казав Дамір? У скарбниці в палаці? Якщо, звісно, він не брехав.

Як взагалі тримається цей світ? Звідки взялися ці квіти з пилком? І чому все почало так різко змінюватися? Якщо вірити словам чоловіків…

Невже я стала каталізатором і запустила якийсь невидимий механізм? А цей маєток… Хтось явно продумав кожну дрібницю. Щоб той, хто потрапить у пастку, не помер з голоду та перебував у нормальних умовах. Але навіщо так старатися заради ув’язненого? 

Що це — тортури самотністю? Чи планувалось, що можна вмістити більше людей? І навіщо так напружуватись заради в’язнів? Чи, можливо, за ними мали прийти? 

Все було нелогічним… 

Я ніяк не могла скласти пазл у голові. Але запитати в Даміра його думку не наважувалась. Між нами було надто багато питань і недовіри. Хоч він і здавався відкритою книгою, не могло ж бути все так просто. Десь був підступ. Або ж я вже просто зневірилась у людях і шукала підступ усюди.

Несподівано перед нами з’явився Кай. Вийшов зі стежки, що петляла між дерев. У руках чоловік тримав кошик з ягодами.

Я ледве стрималась, щоб не розсміятись уголос — такий дисонанс був у вигляді цього беземоційного чоловіка з плетеним кошиком, прикрашеним білим бантиком і повним різнобарвних ягід.

Кай, побачивши, як Дамір ледь тримається на ногах, поставив кошик на доріжку і без слів підтримав його під руку.

— Я допоможу, Ваша Високосте, — коротко мовив і повів його до маєтку. — Я ж казав вам, що треба відпочити. Завжди ви мене не слухаєте… — бурчав чоловік, беземоційно ведучи Даміра.

Той щось йому відповів, але я не розчула.

Залишилась стояти сама. Погляд мимоволі потягнувся до озера, що виднілося поміж дерев.

Повільно рушила до нього. Заходити до маєтку не мала бажання — хотілось ще трохи подихати свіжим повітрям.

Цікаво, звідки воно тут береться? Знайти б мені десь посібник з магії для новачків. І я навіть знала, де шукати. Але не була певна, що мені знову ніхто не завадить.

Вода була спокійна, тиха, виблискувала на сонці — дивно, як щось може залишатись незворушним, коли навколо все валиться.

Підійшла ближче. Подивилася на своє відображення.

Очі. Лінії щік. Волосся, трохи скуйовджене вітром. Але щось було не так. Я придивилась.

Відображення змінювалося просто на моїх очах. Вираз обличчя змінився. Дзеркальна я дивилася на мене з хижою, майже зловісною посмішкою.

— Справді хочеш повернутись? — прошепотіло відображення. — Кому ти там потрібна? Ти ж сама знаєш. Там усе добре і без тебе. А тут… тут хоч є ілюзія, що твоя допомога важлива. Хоч комусь…

— Замовкни, — прошепотіла я, відступаючи на крок.

— Там ти — ніхто. Чужа. Забута. Повертайся — і переконаєшся. Залишайся тут. Це єдине місце, де ти зможеш знайти спокій, де не треба бути кимось, щоб тебе любили.

— Замовкни! — вигукнула вже вголос.

Підняла невеликий камінь з-під ніг і кинула в озеро — вода розлетілась колами. Відображення зникло.