Розділ 19

Темна постать чоловіка різко контрастувала зі світлом, що просочувалося крізь скло.

Його біле довге волосся було зібране у хвіст. Чоловік одягнений у чорну сорочку, застебнуту на всі ґудзики, та чорні штани, тримав у руках темну теплу накидку.

Обличчя Даміра було злегка насуплене, але я не бачила на ньому злості — тільки втому.

Мені вже добряче остогидло, що не давали доторкнутися до того, що цікавило. Спочатку Кай прибрав книгу, палітурку якої я хотіла роздивитися, тепер Дамір не дозволяв торкнутися квітки.

Невже вони справді щось приховували від мене? Так не хотілося в це вірити. 

Чому? Бо тоді стане по-справжньому страшно. Бути самій у цьому світі, в оточенні людей, які тобі брешуть… Лякало до бісиків.

А так лишалася хоча б якась надія на те, що все саме так, як вони мені й казали. І я так хотіла вчепитися за неї…

— Чому? Що це за квіти? — роздратовано спитала я, хоча який сенс, якщо все одно не зможу довіряти його словам?

— Я не знаю їхньої назви.

Чоловік увійшов повільно, з обережністю, і сперся на невеликий стіл біля входу, на якому були розставлені різні інструменти для роботи в теплиці.

— У моєму світі таких немає. Тож коли я опинився тут — побачив подібні вперше. — він вказав на квітку поруч зі мною, — придивися уважніше до її пелюстків.

Я повільно повернулася й, трохи наблизившись, придивилася. І побачила. На них ніби хтось розсипав золотавий шимер.

— Стій, це ж...

— Пилок, — спокійно озвався Дамір. — Так, це він. Саме завдяки йому ти тут чаклуєш.

Я дивилася на квіти, широко розплющивши очі.

— Але… як це розуміти?

Думки плуталися в голові, випереджаючи одна одну.

Повернулася до чоловіка й помітила, що він ніби трохи зблід. Чи, може, це світло так грало на його шкірі?

— Коли я сюди потрапив, довго блукав, намагаючись знайти вихід. Одразу помітив ці квіти, але не надав їм значення. Пам’ятаю, того дня я пройшов увесь кордон уздовж бар’єра і зрозумів, що йти більше нікуди. Тоді ліг на траву — на стику весни й літа, біля місця, де вони росли, — і довго думав про своє життя. Згадав про одну картину, яка була для мене дуже важливою з самого дитинства. Подумавши про неї, випадково зачепив один з бутонів. З нього злетів пилок — і поруч на траві з’явилася та сама картина. Ну, певно, не та сама, а її копія, звісно, — сумно всміхнувся він.

Мені дуже хотілося повірити в цю історію. Але дещо не складалося.

— Чому ж тоді ти сказав мені не торкатися до них?

Чоловік зітхнув і перевів погляд на щось позаду мене.

— Зрозумівши, чому з’явилася картина, я почав обережно збирати пилок. Спершу все було добре, але з часом я помітив, що квітів щомісяця стає все менше. Одні засихають, інші не проростають. Тож і пилку теж. А він, як ти розумієш, важливий в цьому місці. Спочатку я думав, що це залежить від кількості використаної магії. Ну, знаєш, закони магії часто непередбачувані. Я майже повністю припинив використовувати пилок. Але квітів усе одно ставало менше.

Заслухавшись історію, ледь не забула дихати.

— Ти дізнався, чому так?

Він замислився, глянув на одну з квіток, що схилилася до сонця, і похитав головою.

— Ні. Але вирішив спробувати їм допомогти. Саме тому я й збудував теплицю. Думав, зможу контролювати процес. Відтворити умови та зрозуміти, що пішло не так. Але… — він зітхнув. — Поки що все так само. Виживають лише одиниці. Решта гинуть. Я вирощую їх тут, пробую все, що можу. Ґрунт, вода, тепло, думки… Що тільки не робив. Але досі не досяг успіху.

Згадала, скільки пилку перевела на якісь дурні бажання, й ледь не застогнала. Ну, яка ж я дурна. Сказали ж одразу — це дефіцит. А я вирішила погратися в Гаррі Поттера. Скільки помилок наробила за одну добу — не злічити.

Чомусь я вірила в цю історію про пилок. Бачила його на квітці й була впевнена, що ніхто не посипав рослину навмисне перед моїм приходом — ця думка здавалася надто штучною.

Дамір прикрив очі, по його чолу скотилась маленька крапелька поту.

— Ти молодець, — щиро сказала я. — Ти хоча б щось робив. Я, мабуть, здалася б уже після першого провалу.

І це була правда. Я настільки не вірила в себе, що синдром самозванця став моїм вірним супутником. Скільки хобі я покинула тільки через невпевненість у власних силах… А поруч не було нікого, хто міг би підтримати.

Останнє хобі я не закинула лише тому, що знайшла в телеграм-спільноті однодумців і, надіславши кілька фотографій своїх робіт, отримала схвальні відгуки й запевнення, що в мене все добре виходить. Лише тоді я почала хоч трохи вірити в себе.

Хоч усі психологи твердять, що опору й підтримку треба шукати в собі. Але я не можу. Не виходить.

Мене вирвав із роздумів хрипкий сміх Даміра. Я підняла брову.

— А знаєш, що смішно? У мене були слуги. Ціла команда. Вони навіть мій одяг складали за мене. Мені нічого не дозволяли — бо я ж... король.

Останнє слово він вимовив помпезно, утрируючи, піднявши руки догори.

Я мовчала, не знаючи, що сказати. А чоловік не дивився на мене. Здавалося, він поринув у спогади й говорив радше сам до себе...

— А тепер… — його голос став нижчим, майже шепіт, — я не знаю, чи зможу повернутися. Чи потрібно комусь, що я живий.

Щось стиснулося всередині. Не від жалю. Від розуміння.

— Коли потрапив сюди, я старався. Теплиця, полювання, навіть готував. Наче це могло довести... Що я не даремний. Що я ще… хтось. А не просто людина, яка сидить на троні й віддає накази, — він прибрав кілька пасом, що впали йому на обличчя, і гірко посміхнувся. — Хоча… кому я тут можу щось довести? Хто про це дізнається?

Я піддалася пориву й підійшла ближче. Поклала руку на його зап’ястя, яке злегка тремтіло. Розфокусований погляд чоловіка нарешті прояснів. Він глянув на руку, потім перевів погляд на моє обличчя.

— Ти не мусиш бути потрібним комусь, щоб бути кимось. Ти вже є. І вже цінний. А те, що ти робив тут на самоті — це вже доказ. Доказ самому собі, що ти можеш багато. Навіть тоді, коли нема кому щось доводити. Ти був тут сам — і зробив купу всього. І тобі не потрібен був хтось, щоб схвалити твої дії. Ти міг просто начаклувати все, що потрібно, але не робив цього. Хіба це не показник того, що ти справді можеш робити все, що хочеш сам? І робити це добре.