Розділ 18

— Я лише шукала зачіпки, — сказала, намагаючись тримати голос рівним. — Мені ж не заборонено тут бути, правда?

Я уважно дивилася на Кая в надії вловити хоч якусь емоцію, що підтвердила б мої сумніви.

— Ні, — коротко й беземоційно відповів Кай і підійшов ближче.

Моє серце стиснулося, я затримала подих. Чоловік мовчки обійшов мене, взяв відкриту книжку зі столу, акуратно її закрив і поставив на полицю.

Тихо видихнула й вирівняла дихання.

Ледь стрималась та не запитала, що це за книга та чому вона лежала тут відкрита але слова застрягли в горлі. Лише поглядом запам’ятала її місце — друга полиця згори, біля фігурного свічника, чорна потерта палітурка.

— І що, знайшли щось? — запитав чоловік, розвертаючись до мене.

Я опустила очі й стиснула в руках блокнот.

— Ні, — збрехала.

Точніше, не збрехала. Але й не відкрила карт. 

Знову подивилась на нього, намагаючись зрозуміти чи повірив він мені.

Кай перевів погляд на мої пальці, що судомно стискали блокнот, але не прокоментував. Лише кивнув.

— Які ваші подальші плани, пані?

Я намагалася прийняти розслаблену позу, та неозброєним оком було видно, наскільки напружені мої м’язи.

— Хочу пройтися біля маєтку. Можливо, щось помічу... Щось, що допоможе в цій... справі, — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено, схрестивши руки на грудях та притиснув до них блокнот.

Чоловік кивнув.

— Я проведу.

І це не було пропозицією.

Я прикусила губу. Хотіла заперечити, але зрештою лише промовила:

— Буду вдячна.

Мовчання Кая та непроникний вираз обличчя тиснули на мої й без того розхитані нерви. Ніколи б не подумала, що монотонність і байдужість можуть довести до божевілля. Це точно якась форма психологічного тиску.

Ми разом спустилися сходами мовчазного маєтку. Якби я не знала історії чоловіків, могла б подумати, що цей маєток належить Каю — надто вже вони пасували одне одному.

Хоча, можливо, так і є. Запишу це собі, як сто перший варіант, який міг бути правдою, якщо вони мені таки брехали.

Коли вийшли на двір, я зібралася з духом:

— А в тебе немає справ? Можливо, я заважаю твоїм планам. Не хотілося б бути тягарем.

Я награно зітхнула й відвела очі, краєм ока дивлячись на його реакцію.

Кай зупинився та кинув на мене короткий погляд.

— Є. Піду збирати ягоди. На обід. Королю від них стає трохи краще, коли він... стомлений.

Я ледь не зітхнула з полегшенням, але втримала обличчя й співчутливо кивнула.

— О, розумію. Тоді не затримую. Я просто пройдуся вздовж маєтку, довго блукати не буду.

Кай кілька секунд дивився мені в очі. Пильно, навіть занадто. А потім кивнув і рушив до маєтку — певно, по тару для ягід.

Я ж пішла в протилежний бік, вимощеною доріжкою.

Пройшлася вздовж стіни з літнього боку, вдивлялася в каміння, намагаючись знайти хоч щось схоже на отвір, таємний хід, вибоїну, слід, напис, малюнок — бодай щось. Але все виглядало надто ідеальним, мов на картинці. Без жодних секретів та недоліків. Я підходила до стіни, заглядала за плющ, але жодних зачіпок не було.

Зрештою, звернула на весняний бік. Пройшлася трохи під стіною, повернула голову — і тоді, поміж квітучих дерев, побачила її.

Щось на кшталт теплиці. Скляний купол із металевими арками, що виблискував на сонці між дерев.

Не пам’ятаю, щоб бачила її, коли Дамір показував мені територію. Можливо, тоді вся моя увага була прикута до нього.

Озирнувшись на всі боки, швидко підійшла до будівлі. Двері виявилися не зачинені. Я обережно відчинила їх.

Всередині пахло вологою землею і чимось… солодким. Усе довкола усіяно різноманітними рослинами: зелене листя, кущі з фіолетовими квітками, тонкі стебла із синіми дзвіночками. 

Теплиця виглядала доглянута — одразу було видно, що за нею ретельно стежать.

Кілька кроків углиб — і я побачила їх.

Квіти. Вищі за всі інші. Червоні, як мак, із пелюстками, що ніби світилися зсередини золотом. Вони тремтіли від найменшого подиху вітру, і я не могла відвести погляду.

Я зробила крок уперед. І ще один.

Вони немов манили до себе. Саме від них ішов солодкий, приємний аромат. Наче щось ностальгійне, з дитинства. Та я ніяк не могла второпати, що саме він мені нагадує.

Я й не помітила, як опинилася зовсім близько до однієї з квіток і простягнула руку.

— Я б не радив їх торкатися, — пролунав за спиною голос.

Я різко обернулася.

На порозі стояв Дамір.