Розділ 17

Я сиділа за столом, мов на голках, намагаючись не показати напруги. Ми з Даміром розташувалися по обидва боки голови стола, Кай — посередині.

На столі стояли тарілки з борщем. Пахло апетитно — як має бути.

Дамір скоштувавши першу ложку скептично підвів брову, а тоді мовчки сьорбнув ще раз.

Кай, навпаки, трохи зволікав, поволі копирсаючись ложкою в тарілці, розглядаючи інгредієнти, ніби на кухні не бачив, що я туди клала. Потім зосереджено втупився в борщ і почав їсти швидко, мов боявся, що страва зникне.

— Смачно, — мовив Дамір, не відриваючи погляду від ложки. — Ніколи нічого подібного не куштував.

— Як пані казала називається ця страва? — задумливо запитав Кай, переводячи погляд з тарілки на мене.

— Борщ. Фірмова страва... мого народу, — зніяковіло відповіла я.

— Борщ... — повторив він так, ніби смакував кожну літеру язиком.

Мені було приємно, що чоловіки виявили зацікавлення, але я не дозволяла собі втрачати пильність.

Банкетну залу заполонила тиша. Кожен поринув у власні думки — чулося лише стукання ложок об тарілки.

Хвилина мовчання тягнулася нескінченно.

Я доїдала борщ, і він майже не відрізнявся смаком від мого звичного. Лише не вистачало пампушок, сметани й часнику.

Зітхнула.

Погляди обох ковзнули в мій бік, і я ледь не вдавилася.

Потрібно було завести розмову. Сьогодні я була надто мовчазною, зовсім не схожою на себе вчорашню — а це, щонайменше, могло викликати підозру.

Вирішила одразу підготувати потрібний ґрунт. Якщо все справді гаразд, як казав Дамір, то проблем не мало б виникнути.

— Хотіла запитати, — я обережно проковтнула слину, — чи можна перевірити те дзеркало? Те, через яке я… потрапила сюди? Можливо, знайду якісь зачіпки.

— Звісно, — зітхнув Дамір. — Але там нічого немає. Я перевіряв його не раз і нічого не знайшов.

Він відклав ложку і втупився поглядом кудись у стіну за моєю спиною.

— Я хотів би дати тобі надію вибратись звідси, але все, що досі можу запропонувати — це ще раз спробувати відкрити прохід у твій світ, — додав він, перевівши на мене погляд, у якому нічого не читалося.

Я знову помітила синці під його очима. Він ще не оговтався. Та цього разу я мовчки кивнула.

— Гаразд. Спробуємо.

— Але ж, ваша величносте, у вас залишилось і так дуже мало сил… — втрутився Кай, відклавши ложку й нахилившись до короля.

Це було дивно. Здавалося, він турбується про Даміра, хоча говорив спокійно й відсторонено.

Чоловік перевів втомлений погляд на Кая.

— Я зможу це зробити ще раз. Усе гаразд.

Кай відкрив рота, але Дамір зупинив його одним упевненим поглядом.

— Як скажете, якщо це ваша воля.

Кай відсунув стілець і підвівся. Дамір теж встав, кинувши на нього погляд, у якому читалась... провина?

Якщо він справді друг короля, то такі "офіційні" розмови, певно, викликали бодай дискомфорт. А от Кай — якщо говорив правду — був байдужим. Принаймні тут. Цікаво, як тоді складалися їхні стосунки в іншому світі? Невже й там доводилось ховати дружбу за масками офіціозу?

— Я йду перевірити кордон. Чи не зникла ще якась частина землі. — сказав Дамір переводячи погляд на мене, — Якщо тобі потрібно, то Кай може допомогти з дзеркалом.

Я поспішно похитала головою:

— Ні, не турбуйтеся. Я впораюсь сама.

Дамір кивнув, не наполягаючи. Лише коротко глянув на Кая — той не відповів, тільки втупився в новий сервіз.

Коли двері за Даміром зачинилися, я теж встала й потяглася до тарілок.

— Не потрібно, я сам приберу, — мовив Кай, коли побачив, що я складаю посуд. — Йдіть, у вас є важливіші справи. — Він забрав з моїх рук тарілки й рушив до дверей.

Я хотіла запитати, що він робитиме далі, але Кай уже зник за дверима. Що ж, доведеться діяти обережно.
 

Воно стояло біля стіни навпроти ліжка — високе, в трохи запиленій рамі.

На вигляд — звичайне дзеркало. Я підійшла до нього повільно, стримуючи тремтіння, яке все ж пробігло шкірою. Змусила себе доторкнутись. 

Провела долонею по дзеркальній поверхні — тверда, холодна, вона відбивала лише мене, з очима, розширеними від страху.

Ця річ мене лякала. Я вирішила швидко обстежити дзеркало й піти звідси. У кімнаті витала якась мовчазна, напружена енергія, і мені було ніяково перебувати в особистій кімнаті Даміра.

Провела руками по рамі, зчищаючи пил — спочатку з боків, потім згори. І тоді побачила їх — не літери, не слова… а візерунки, сплетені в химерний узор. Я пригадала: такий самий був на рамі дзеркала в моїй кімнаті.

Ну от, хоч якась зачіпка. Подумавши трохи, взяла дрібку пилку й начаклувала невеликий блокнот із ручкою.

Дідько, до цього й справді можна звикнути.

Швидко перемалювавши візерунки, я ще раз уважно роздивилася раму, але нічого більше не знайшла.

Що ж… Можливо, це все ж якісь літери чи шифр? Я почала міркувати, як перевірити свою здогадку.

Поки що не хотілось казати про це чоловікам. Якщо вони дійсно не раз обстежували дзеркало, то або бачили візерунки, але не звернули уваги, або ж не змогли їх розшифрувати. Це — якщо вони звісно казали правду.

Я прикусила ковпачок ручки.

А якщо зайти з іншого боку?

Хай це й дивно, але куди йдуть головні герої фентезі після того, як потрапляють в інший світ?

Я завмерла. Серце забилося швидше, і я ледь не вдарила себе по чолу.

Ну звісно. У бібліотеку! Там точно мають бути приклади різного письма. Можливо, там я і знайду розгадку.

У маєтку бібліотека мала бути. Принаймні я хотіла в це вірити.

Вийшла в коридор та крадькома почала заглядати в кожну кімнату. Мені не хотілося, щоб мене помітили. Хоча формально я могла спокійно ходити маєтком — мені ніхто нічого не забороняв. Але я відчувала, що не слід було розповідати нічого чоловікам. Принаймні, доки я не буду впевнена в правдивості їхніх слів.

Після восьми відкритих дверей, майже в кінці коридору, я таки натрапила на бібліотеку.