Розділ 16

Чому я взагалі повірила всьому, що сказав мені Дамір? Ця думка промайнула в моїй голові, мов блискавка. Я підвелася з ліжка. А й справді — чому?

Невже мені вистачило лише гарної зовнішності та історії, що не залишить байдужим жодного емпата?

О, а розчулити мене завжди було легко. Так, я з тих людей, що плачуть над відео з безпритульними котами та добрими вчинками людей.

А тут... Історія Даміра, можливо, зачепила мене через його багаторічну самотність? Я як ніхто розуміла, як це — бути наодинці кілька років, і саме тому добре усвідомлювала, чому він зважився вичаклувати Кая.

Яка ж я дурна, Господи. І ще щось там казала про героїнь-потраплянок.

Тож, якщо припустити, що Дамір бреше, то... мені терміново потрібно самій шукати вихід. І погоджуватись на повернення з його допомогою. До речі, це буде гарна перевірка: чи справді він готовий мене відпустити.

Я завмерла. Усе, що я знала, знала лише зі слів Даміра. А що, як ми взагалі в іншому світі й кордонів тут не існує? А що, як він — якийсь лиходій, ув’язнений у цьому маєтку? Та й Кай… надто вже дивний. І маєток, у якому, як мені казали, були лише чорно-білі кольори, але я ж легко начаклувала барви.

Серце гупало в грудях. Я вже навіть не намагалася заснути.

Думай, Міро, думай. Чоловікам не можна знати, що я підозрюю їх у нещирості. Хай і далі вважають, що довіряю кожному їхньому слову.

Потрібно самій дослідити територію — навіть ту, що віддалена від маєтку. Поки не побачу бар’єр — не заспокоюся. А ще слід обстежити сам маєток. Можливо, тут є якісь зачіпки. Якщо Дамір справді покидає маєток, коли вирушає на полювання, то чим тоді займається Кай? Тупцює на городі? І чи взагалі він спить?

Прикусила губу. Отже, план перших дій складено. 

А що буде, якщо я нічого не знайду? Якщо Дамір не зможе мене повернути? Я вирішила поки що про це не думати. Як і про те, якщо чоловіки виявляться небезпечними для мене. Хто знає — можливо, саме вони й наслали на мене якусь магію цього маєтку.

Здригнулася. Можливо, я себе накручую, але краще вже перестрахуватись, ніж знову поводитися, як наївна довірлива дурепа. Спишу цей день на шок від того, що магія виявилася справжньою. Не дуже приємно усвідомлювати, що ти поводилась не дуже розумно.

Але чоловіки, видно, зрозуміли, що я повелася на їхні історії, і тепер, можливо, не стежитимуть за мною так пильно. А це мені тільки на руку.

Якщо так подумати, я навіть була вдячна тому страху, що мене охопив. Він запустив у моєму тілі інстинкт виживання і, певно, нарешті ввімкнув мозок.

Сховала обличчя в долонях. Не вперше моя довіра до людей одразу після знайомства приносила лише неприємності, а я все ніяк не навчусь бути обережнішою у стосунках.

За це життя вже не раз давало мені по голові. Але ні, цього разу я зроблю висновки та не стану наступати на ті самі граблі.

Встала, начаклувала собі зручні чорні штани та футболку. Перевдяглась і поклала до кишені мішечок із пилком.

Звісно, хотілося б начаклувати щось із романтичних шпигунських історій — обтислий одяг з портупеями, але я швидко відігнала цю думку, як і бажання носити кольорове. Чим менш помітною буду — тим краще. Мені не потрібно, щоб мене було видно з кожного куща.

Коли я взула балетки, почула скрип за дверима.

— Пані Міро, у вас усе гаразд? — пролунав  рівний голос Кая.

Підійшла до дверей та відчинила їх. Чоловік стояв біля них так, наче щойно хотів постукати.

— Так. Я не можу заснути. І мені ніяково, що ти сидиш тут через мене. Тож пропоную піти на... еее... кухню та приготувати сніданок. Раз не спиться.

Чоловік кілька секунд пильно вдивлявся в моє обличчя. Я ледь дихала. Але він кивнув і відступив.

— Як забажає пані.

Ледь чутно видихнула й пішла за ним.

Ми мовчки дійшли до кімнати неподалік банкетної зали. Увійшовши, я побачила велику піч, кілька дерев’яних столів зі стільцями, шафки, невеличкі дверцята і щось схоже на вмивальник.

— Можна я...? — кивнула на шафки.

Здалося, що в чоловіка трохи розширились ніздрі, а вуста стиснулися. Але він мовчки кивнув.

Підійшла й оглянула вміст шаф: кілька дощок, ножі, каструлі, велика сковорідка, тарілки й столове приладдя.

В іншій — овочі та трави. Відкрила дверцята — виявилась комора. Там було прохолодніше ніж в кімнаті, і я побачила шматки м’яса та кілька рибин на поличках. Проковтнула слину. Добре, що м’ясо вже оброблене — інакше, мабуть, уперше в житті знепритомніла б.

Обернулася. Кай не зводив із мене очей. За вікном вже пробивалося світло, але чоловік запалив кілька свічок і поставив їх на стіл.

— Варимо борщ! — рішуче сказала я.

Кай глянув на мене та злегка підняв брову.

— Ніколи не чув про таку страву. Скажіть, чим я можу допомогти.

Пирхнула. Я б більше здивувалася, якби він чув.

Поки що Кай не зробив нічого підозрілого, але давати йому в руки ніж не хотілося.

Кинула погляд на піч.

— Розпалюй піч. Я тим часом виберу овочі, які потрібно помити. А ще — набери води в каструлю, поставимо м’ясо варитися. Я зараз його поріжу. До речі, яке це м’ясо?

Чоловік відкрив рота, аби відповісти, але я перебила:

— Хоча ні, не кажи. Не хочу знати.

Кай закрив рота, зміряв мене задумливим поглядом і рушив до печі.

Добре, що не заперечив.

І робота закипіла.

Запах борщу поступово наповнював кухню. Я рухалась упевнено, на деякий час забувши про небезпеку, але краєм ока стежила за чоловіком, який майже нічого не робив, крім як мив овочі та зелень.

Він мовчки поглядав на ніж у моїх руках — і я зрозуміла, що він, певно, здогадався, що я не хочу доручати йому цей предмет. І це було погано.

— Майже готово, — сказала я, куштуючи страву.

Кай підійшов до шафки й дістав дві тарілки.

— На трьох, — твердо сказала я.

— Я не їм у головній залі з гостями.