Розділ 15

Я довго лежала без сну, дослухаючись до тиші. Книга не читалася, тож я відклала її після того, як зрозуміла, що читаю одне й те саме речення вже шостий раз.

Свічки догорали. Їхнє тремтливе світло кидало рухливі тіні на стіни. Я спробувала зосередитися на диханні, на теплі ковдри. Намагалася заспокоїти себе, переконуючи, що Дамір і Кай зовсім поруч — у своїх кімнатах, а не десь у другому крилі маєтку. Але це не допомагало. Лише тепер на мене впало усвідомлення того, що відбувалося зі мною останніми годинами. Я навіть не дивувалася власній реакції. Та так було завжди. У стресових ситуаціях я могла зібратися, діяти чітко й холоднокровно. А от усе інше — емоції, думки — накочувало згодом, коли адреналін залишав тіло, і я лишалася сам на сам зі своїм внутрішнім хаосом. Після такого мене могло трясти кілька днів поспіль.

Та я була навіть вдячна собі за таку реакцію — адже знала, як дехто під час стресу взагалі впадав в ступор. А я хоча б мала змогу щось зробити та адекватно мислити. Спочатку.

І от настав той момент — мене трусило, а серце билося десь у горлі. Тільки б не почалася панічна атака. Я почала глибоко дихати й намагалася думати про щось заспокійливе — аніме, мою роботу, знайомих з соцмереж... Але зараз це лише погіршувало ситуацію. Можливо, усього цього більше ніколи не буде.

Зараз пропозиція Даміра спробувати повернути мене вже не здавалася такою егоїстичною. Ну що я можу зробити для короля з іншого світу, ще й у магічній пастці? Я ж магію тільки тут і бачила. А знання з мого світу обмежуються «Авада Кедаврою» і тлумаченням кількох карт Таро — дякуючи стрімам з тік-току.

Я судомно видихнула, трохи заспокоївшись. У мене принаймні була надія повернутись назад, на відміну від Даміра. А про Кая взагалі страшно думати. Що буде з ним, якщо в Даміра все вийде? Чи забере він його із собою?

З цими думками я й не помітила, як заснула. Можливо, лише заплющила очі — й втома взяла своє.

Темрява.

Не просто відсутність світла — вона була живою, рухливою, пульсувала.

І шепіт.

— Мирослава...

Він не лякав, але примушував усі волоски на тілі ворушитися. Я крутилася, намагаючись вирватися з обіймів сну, що тягнув мене вглиб цієї темряви.

Різко розплющивши очі, сіла на ліжку. По чолі прокотилася крапля поту. Я тяжко, уривчасто дихала, ніби щойно пробігла марафон.

Щось було не так.

Я бачила — чи марила — як та сама темрява зі сну збиралась навколо ліжка та звивалася, стискалася й розширювалася наче жива. Серце гупало в набат. Щось крапнуло мені на плече. Чорна рідина, густа й блискуча, повільно стікала вниз на підлогу, залишаючи темні сліди. А стіни... рухалися. Наче дихали.

Вікно різко розчинилося. Фіранки розвіялись, у кімнату увірвався вітер і погасив залишки свічок. Я закричала.

Двері рвучко розчахнулись.

— Що сталося, пані? — роздався спокійний голос Кая. Я бачила тільки його силует.  — Не хвилюйтеся, це негода відчинила вікно, — додав він, спокійно пройшовши кімнатою.

Я стиснулась на ліжку. Чоловік закрив вікно, дістав кресало, почав одну за одною запалювати свічки. 

Полум’я тремтіло, як і я.

— Не лише вікно... щось крапало просто на мене, — видихнула. 

Серце досі гупало в грудях. Я кинула погляд угору, але там нічого не було. Плече — сухе. Жодного сліду на підлозі.

Шоковано перевела погляд на Кая.

— Вам просто наснився поганий сон, пані, — спокійно мовив він, глянувши на стелю, а тоді — на мене. Його байдужий погляд лякав не менше, ніж темрява.

— Я чула голос! Хтось кликав мене на ім'я! — прошепотіла.

У дверях з’явився Дамір. Розкуйовджене волосся, тривога в очах.

— Ти кричала. Що сталося?

Я мовчала. Його погляд ковзнув по мені, по кімнаті, вікну. І я знала, що він побачив… нічого.

— Пані наснився страшний сон, — озвався Кай. — Забагато всього впало на неї за день. Не хвилюйтеся, ваша величносте. Йдіть відпочивайте, я допоможу пані.

Злякано поглянула на Кая. 

— Я впевнена, що це був не сон! Щось чорне капало на мене зі стелі! Хтось кликав мене! Стіни немов дихали, а темрява була жива… — Я говорила все швидше, і з кожним словом усе менше вірила в сказане. Може, й справді наснилося?.. Ні. Ні! А може...

Я перевела погляд на Даміра. Він мовчав, щелепа напружена, руки стиснуті в кулаки.

— Я вірю тобі, — мовив він, підійшовши до ліжка. — До світанку лишилося кілька годин. Ми з Каєм по черзі пильнуватимемо біля дверей. — Він говорив твердо, ніби це вже вирішено. — Відпочинь. Тобі це зараз потрібно. Якщо щось знову відчуєш чи побачиш  — клич.

Я хотіла заперечити, та він перебив:

— Розумію, що це нелегко. Але бодай спробуй трохи поспати. Я огляну маєток і прилеглу територію. Хочу, щоб ти знала: ніколи в цьому домі нічого подібного не траплялося. Але ми обов’язково з’ясуємо, що відбувається та захистимо тебе.

Він обернувся до Кая.

— Відповідаєш за Міру головою! 

Очі Кая ніби блиснули в напівтемряві відбивши полум’я свічок. Чоловік мовчки кивнув.

Я ще не чула, щоб Дамір розмовляв таким командним, твердим тоном. Поруч з ним було легко забути, що він король.

Дамір знову повернувся до мене і хотів щось сказати, але стис губи, розвернувся й пішов до дверей. Кай мовчки вийшов за ним.

З-за дверей долинув скрип. Я здригнулася.

— Не лякайтесь, пані, — пролунав голос Кая. — Це стілець. Я пильную, тож відпочивайте.

Лягла, натягнувши ковдру аж до шиї.

Це точно був не сон.

Що, чорт забирай, тут відбувається? І чому раніше нічого подібного не траплялося? Чи, може, Дамір бреше мені?..